Петрику стало страшно — невже вони вб'ють директора? Петрику було шкода його, хоч він не був добрим і через нього не раз плакала мама.
— Люди,— звернувся до юрби командир повстанців,— чи справедливо керує цей чоловік? Чи не кривдить вас?
Хвилина недоброго, тривожного мовчання зависла в повітрі. Й урешті десь позаду пролунав несміливий голос: «Справедливо». Далі гукнув іще хтось, далі ще.
— Гаразд, іди,— кинув командир директору.
Далі вояки знесли надвір бухгалтерські книги, облили бензином і запалили.
Потім збили замок із дверей магазину і швидко розібрали те, що їм було потрібне.
— Люди, розбирайте, це ваше,— знову звернувся до юрби командир.
Ніхто не рухнувся, усі мовчали. Всі знали — хто-небудь донесе.
— Ну, нехай і так,— спохмурнів командир.— Люди, ми вже не здатні вас захистити, ви стомилися від війни. Ми йдемо. Хто впізнав серед нас родичів чи друзів — прощайтеся. Не знаю, чи ви когось із нас іще побачите.
Юрба мовчала. Врешті пролунав розпачливий жіночий голос:
— Хлопці, та ж не крайте душу, йдіть уже з Богом...
Вони пішли — мовчки, похмуро. Йшли назавжди...
Директор хапав людей і обіймав їх.
— Дякую, дякую, простіть мене,— та від нього відмахувалися. Врешті хтось із робітників промовив: товаріщ дірєктор, та дзвоніть же до енкаведе, хлопці вже дві години як пішли.
Вже наприкінці робочого дня під конторою завищала гальмами «емка», із вантажівок вискакували солдати.
— Ей, товаріщ, еті бандєри гдє? — гукнув когось із робітників капітан-енкаведист.
— В п..., товаріщ,— відповів той і зле плюнув йому під ноги.
А Петрику ще довгі роки снилося, як вони повертаються: навесні, по квітучому білому рясту, назустріч ішов дядько Павло, той кремезний командир, іще якісь люди, обличчя яких застигли у пам'яті — усміхнені й щасливі. Серед них чомусь йшов і міліціонер дядько Миша.
Останній бойовик
За вікном бідно умебльованої квартири, горлаючи маршову пісню, гупали важкими чоботями чужинські солдати. Ревли нетутешньою потугою заморські вантажівки-студебекери, один по одному снували верткі штабні віліси, лунало вже забуте «мать-перемать» водіїв, що не могли розминутись у тісних міських вуличках.
Він якось наче заворожено дивився на весь цей рух чужої і ворожої військової машини. Вимогливий стук у двері захопив його зненацька. За звичкою опустив руку до кишені.
На порозі стояв усміхнений майор-енкаведист. Він безтурботно усміхався, хоч кобура з пістолетом була розстебнута.
— Слиш, парень, на постой не прімєш? — запитав він.
— Ні,— похмуро відказав Іван.
— А почему? У тєбя і так наліцо ізлішек жилплощаді,— оскалився широкою посмішкою енкаведист і несподівано тихо додав,— вам привіт від тітки.
Іван здивовано дивився на майора.
— Вам привіт від тітки,— ще раз повільно і чітко, по складах вимовляючи кожне слово, повторив він.
— Він тітки Марії? — запитав Іван.
— Ні, від тітки Гані,— відказав той.
— Проходьте, пане майор, доведеться мені вас прийняти,— голосно, для невидимих сусідів, відповів Іван.
— Товаріщ майор,— засміявся енкаведист,— пани тєпєрича кончілісь, парень.
Він без запрошення всівся на кривий стілець, дістав із наплічника залізну банку тушонки і заходився її відкривати армійським ножем.
— Отже, товаріщ майор, які звістки від Головного Проводу? — запитав Іван.
— А ти, парень, не торопісь, достань-ка по стакану,— ніяк не виходив із ролі «товаріщ майор».
Звабливо забулькотів із фляги армійський спирт, і вони мовчки випили.
— А ти, друже Молот, щось утратив кваліфікацію. Якби я був справжнім енкаведистом, то взяв би тебе, як дитину.
— Сумніваюся, друже,— Іван криво усміхнувся і дістав із кишені затиснуту в руці гранату без чеки. Повільно, як факір на цирковій виставі, вставив чеку назад. «Майор» закашлявся щойно випитим.
Іван поляскав його по спині.
— Ну, то що каже Головний Провід? — знову запитав він, коли до зв'язкового повернулася здатність говорити.
— Друже Молот, тобі наказують перейти до глибокого запілля. Ми будемо боротися, та зрозуміло, що цю боротьбу зараз нам не виграти. Вони прийшли надовго. Тому ми формуємо підпільну мережу, що діятиме в далекому майбутньому. Попри молодість, ти маєш значний досвід підготовки і виконання бойових акцій, чудово стріляєш з обох рук, добре володієш прийомами боротьби дзю-дзютсу. Я привіз нові надійні документи. Ти повинен легалізуватися — закінчити університет, вступити до їхньої партії, робити кар'єру, тільки зависоко не залітай — спечешся. Там уже надто пильно дивляться. Тож, друже Молот, чекай, доки не надійде наказ Проводу...
На лікарняному ліжку лежав старий чоловік. До його руки з вузлуватими венами тяглися трубки-змії крапельниці. Повільний і невблаганно рівномірний стукіт крапель наче відлічував час до чогось... На стільці біля хворого сидів кремезний молодик у тісному на його широкі плечі білому халаті. З-під розстебнутого піджака визирало руків'я пістолета.
— Товаришу полковник,— звернувся він до свого колеги, що розвалився на вільному ліжку, закинувши ноги на бильце.
— Що?
— А якщо дід відкинеться, тоді справа — висяк? Ми ж навіть не знаємо, хто він. Пальчики не проходять по нашій картотеці.
— Заткнись. Док казав, що він може все чути,— сердито відповів той.
Зайшов лікар, узяв на кілька секунд в'ялу нерухому руку старого, щоб поміряти пульс, і затим зробив ін'єкцію в крапельницю.
— Док, він прийде до тями? — запитав старший.
— Не знаю,— сухо відповів лікар.
Було спекотно. Перший секретар райкому закінчив промову і втомлено великим картатим носовиком витирав із лисини піт. Нарешті закінчилися всі ці офіційні промови, і через вуличні динаміки пустили «День Побєди». Святково вбраний люд зітхнув із полегшенням і прямував до виїзного буфета й пивних бочок. Скрізь гонилися невгамовні дітиська в піонерських галстуках, залишені напризволяще своїми учителями, і гучно лускали заздалегідь приготованими шпильками надувні різнобарвні кульки. Парад закінчився, за рогом на вантажівку скидали червоні транспаранти і портрети членів ЦК. Микола Степанович — професор місцевого педінституту — сидів на лавочці в парку з оберемком подарованих піонерами червоних перестояних тюльпанів і курив, заглибившись у свої думки.
— З Днем Перемоги вас,— перед ним стояв чолов'яга в цератовому кашкеті з одинокою медалькою на заношеному дешевому костюмі.
— І вас також,— байдуже відповів він, але за мить усвідомив, що знає цю людину. Він чекав на нього багато років...
— Вам привіт від тітки...
Вони сиділи в робочій їдальні й, не криючись, розливали фляжку горілки по гранчаках, закусуючи глевкими общєпітівськими котлетами. Та й хто б посмів у такий день зробити зауваження двом фронтовикам?
— Ви готові діяти, друже Молот?
— Так,— твердо відповів той.
— Це добре. Але Головний Провід вважає, що зараз розпочинати активну боротьбу не на часі. Ось тримайте,— він передав під столом складену вчетверо газету.— Це наша газета «Слово». А ви, друже Молот, чекайте вказівок. Ми обов'язково повернемось, наша війна не закінчена, наша перемога ще не настала...
О третій ночі в особливого пацієнта з сьомої палати зупинилося серце. Удари дефібрилятора, укол у серце повернули старого в сутінки коми...
Полковник після всього підійшов до лікаря.
— Док, він не повинен померти, роби що хочеш, але він мусить заговорити.
— Та пішов ти,— розізлився знервований важким чергуванням лікар.
Старий, охайно вбраний чоловік з'явився у парку десь місяць тому. Був він тихим і непомітним. Грав у шахи на невеликі ставки — грав не дуже добре, більше програвав. Напевно, утікав від своєї сварливої старої, а може навпаки — від гнітючої тиші порожньої квартири. Часто дивився на свій старомодний командирський годинник, час від часу щось записував у маленькому нотатнику — либонь, цікаві ходи шахової партії, щоб потім розібрати їх удома. Назвався Стєпаничем, імені ніхто не запам'ятав.