— Цікавий чоловік цей Стєпанич. Усі його бачили, та ніхто нічого про нього не знає. Розумний, усе більше слухав, спостерігав,— підсумував допит свідків Анатолій Іванович, полковник СБУ.
— Товаришу полковник, є результати експертизи зброї,— повідомив молодий лейтенантик.
— Ну? — з надією запитав той.
— Стволи чисті, ніде раніше не світились. Що цікаво — вони дуже старі. Обидва 1942 року випуску.
— Відлуння минулої війни... Знайдені на місцях боїв? — запитав полковник.
— Навряд. Зброя в чудовому стані, жодного сліду корозії.
— А автомобіль?
— Угнаний за два квартали від місця злочину, власник уже подав заяву.
На автобусній зупинці, поряд із білими клаптиками оголошень «куплю», «продам», «здам», вітер шарпав забутий жеківцями передвиборчий плакат «Не зрадь...» — вицвілий, змитий дощами і негодою, він виглядав скрижалями фальшивого пророка, єресіарха, що наважився до десятьох біблійних заповідей нав'язати людям іще одну — одинадцяту. Микола Степанович купив газету «Слово» і сів на лавочці.
У нього похолоділо всередині. На розвороті він побачив те, на що чекав усе життя...
Чому саме зараз? Були ж і гірші часи, та тоді він був готовий діяти. Де ж вони були раніше, коли він був молодим, коли ще не лежали на цвинтарі під чужими іменами четверо з бойової п'ятірки? Тепер це майже неможливо — тремтять від старості руки, вже не той зір, він став надто повільним... Думки роїлися у голові. Він іще раз перечитав статтю. Ні, усе правильно. Це вирок зраднику, і він повинен його виконати.
Почуття провини переслідувало його все життя. Він згадував своїх давніх друзів і знайомих, вони часто приходили до нього уві сні. Той підірвав себе власною гранатою, забравши з собою кількох у малинових погонах, інший пустив кулю в скроню у сирій могилі лісової криївки, те миле смішливе дівча-зв'язкову закатували енкаведисти. Спливали у пам'яті обличчя людей, яких уже давно немає, вони дивляться з минулого йому у вічі з німим докором — ти теж мав бути серед нас, ти мав боротися.
Чому ж йому, вже старому діду, а не комусь із молодих? Та зрештою, що ж вони знають, що вміють і найголовніше — у що вірять, чого прагнуть?
Тільки й того, що можуть хихотіти у підворіттях, передаючи один одному косячка. Такі цього не зроблять... Він навіть намагався читати книжки теперішніх кумирів молоді — й закінчував усі не далі двадцятої сторінки. Ні, їх годі збагнути, там порожнеча, там же немає нічого, крім дешевої іронії і руйнівного скепсису...
Однак врешті він зможе позбутися цих страшних снів, цих болісних спогадів, зможе подивитися у вічі примарам із минулого. Колишній досвід підказував йому триматися якнайдалі від новітніх телевізійних націоналістів. Від цих провокаційно-радикальних молодиків з оперетково-патріотичними вусиками просто тхне спецслужбами. Невже це бачить лише він?
Удома спустився в підвал, молотом розбив цегляну кладку, що маскувала схрон. Ганчіркою обережно витер залишки мастила з совіцької самозарядної гвинтівки з оптичним прицілом. Два ТТ, кілька запасних обойм до них, схожі на хазяйське мило бруски вибухівки, тепер уже антикварний автомат системи Судаева, кілька гранат — цього краму вистачить, щоб виконати завдання.
Почистив і перевірив зброю. Плавно ходять тугі затвори, досилаючи жовтаві набої у ствол, готові вивергнути вогонь і свинець — усе справне і готове до дії... Справне, крім нього самого,— лише його торкнулася корозія — невблаганна і глибока іржа старості.
Він відкрив круглу бляшану коробку з написом «Леденцы лимонные». Бойова каса — п'ятдесят золотих п'ятірок із бородатим профілем російського царя — валюта, не підвладна часу, грошовим реформам, змінам режимів, вона пережила безліч нікчемних тепер папірців — червінців, злотих, окупаційних марок, совіцьких рублів.
Навіть у найважчі часи він не торкався цих грошей, беріг саме до цього дня...
Слідство у справі заходило в глухий кут. Жодних мотивів, ніякого зв'язку між жертвами і злочинцем. Лишалася хіба слабенька надія, що старий прийде до тями. Лікар сказав, що тому зосталося жити заледве кілька днів.
Для годиться допитали бомжів, що жили поблизу місця злочину.
— Блін, це точно Брюс Лі,— сказав із першого погляду на фото один із них,— він з'явився тут недавно. Історія — як в усіх тут. Бандюки заволоділи квартирою — казав, добре, хоч лишився живим.
— А звідки таке поганяло — Брюс Лі? — здивувався полковник.
— Бився класно, хоч і старий. На нього Бутиль наїхав — здоровий бугай. Так Брюс Лі того добряче побив, ще й руку йому зламав — щоб більше не приходив гроші у нас відбирати,— просторікував бомж із колоритним синцем під оком, що мінився гамою барв від темно-сірої до світло-зеленої.
— А це тебе теж Брюс Лі? — запитав полковник, указавши на синець.
— Ні, що ти, начальник. Брюс Лі був добрий, як Дід Мороз — позавчора роздав нам усім гроші. Не уявляю, де він стільки увірвав,— мав не менше кількох тисяч. Ще й малим усім купив морозива і пішов від нас. Більше ми його не бачили. Хороший був чоловік.
— Чому був? — запитав полковник.
— Раз ви питаєте, начальнику, значить, він того? — хитро примружився бомж.
Він совав шахи в парку, крадькома стежачи за площею. Ні, вони тепер не ті, що колись... Він зможе... Ось один із них — у джинсовій куртці, щодня на тій самій лавочці з газеткою, пола відстовбурчується від пістолета. Інший, у шкірянці, постійно курить біля газетного кіоску. Ще двоє — на тому боці площі. На пласких дахах двох будинків поруч — він готовий був закластися — позиції снайперів. Микола Степанович подякував за гру і розрахувався зі старичком-отставнічком за програну партію.
Вони бояться... Охорона скрізь — біля урядових установ, біля їхніх будинків, навіть у деякі міські квартали вхід лише за спецперепустками. Але охоронці вже не ті — надто помітні, надто невмілі.
На своїй старій бежевій «копійці» він за кілька днів зумів простежити маршрути чорного урядового БМВ — поворот за поворотом, щезаючи за мить до того, як його помітять. Про це авто він прочитав у нещодавно купленому автомобільному журналі та з прикрістю дізнався, що перед ним — броньована модифікація.
Одного разу йому здалося, що він побачив зв'язкового. Той самий карбований профіль, колючий погляд сталевих очей. Він сідав до маршрутки. Микола Степанович підбіг, та бус уже рушив.
— Не може бути, мабуть, здалося...
— Старий відстежував жертву і робив це вміло й непомітно. Чудово маскувався в будь-якій соціальній групі. Враховуючи його вік, ці уміння він отримав десь у період війни. На це вказує і його зброя. Що скажете, панове офіцери? — полковник нервово закурив сигарету.
— Він, безперечно, професіонал. Імовірно, він був у якійсь із диверсійних груп НКВД або ГРУ,— висунув припущення молодий лейтенант.
— Гаразд, працюйте з архівами,— відповів полковник. Він не дуже сподівався на успіх — найцікавіше зберігалось у Москві, і по багатьох справах іще не вийшов термін секретності. А їхній клієнт, здається, з таких.
Він визначив слабке місце. Це ресторан. Сюди того не супроводжують два авта з мигалками. Тут проти нього лише двоє — озброєний водій і охоронець. Він побував там, усередині. Довелося купити дорогий англійський костюм, краватку і швейцарський годинник. Він під'їхав на таксі, недовго розмовляв зі швейцаром, імітуючи канадійський емігрантський акцент. Почитав меню і карту вин, запитав, чи готують борщ, і врешті замовив щось незрозуміле зі складною квазіфранцузькою назвою та келих рядового мерло. Розрахувався — разом із чайовими вийшло без малого три його професорські пенсії.