— Ти диви, яке ж воно добре — як мед з дікалоном,— із захватом промовив дядько, витираючи рукавом вуса.
Та згодом більшовики повернулися з бронепоїздом і встелили вулиці дядьками в кожухах. Потім більшовиків вигнали хвацькі й задерикуваті французькі морські піхотинці. Вони рішучо і швидко стусанами розігнали кволу і нечисельну демонстрацію місцевого пролетаріату із транспарантами «Антанта — геть».
Далі їх змінили нащадки героїв Термопіл — грецька піхота на смішних віслючках із сумними очима. Не знаю, напевно, у їхніх штабах гадали, що це військо зупинить махновську кінноту і кулеметні таврійські тачанки, та махновці не забарилися. Вулицями поміж трупів у нетутешньому світлому хакі бродили осиротілі сумні віслючки...
Десь далеко гримнуло кілька пострілів і зацокотів кулемет.
— Примкнуть штикі, рассредоточиця в цепь,— закричав поруччік і, вихопивши шашку, повів нас уперед, за вєру, царя і атєчество.
Та наша офензива по усмірєнію малоросійських крестьян закінчилася катастрофою. Ми потрапили під щільний перехресний вогонь кулеметів, а стріляли ці хуторяни вельми влучно. Поруччік Крігге лежав поряд і, люто смикаючи затвор, матюкав на чому світ стоїть хутірських аттіл та підступних мазепів. Я для годиться шмальнув зо два рази у білий світ. Врешті поруччік змовк назавжди, отримавши кулю просто у чоло. Із сотні тщедушних чудо-богатирів ув окулярах живих лишилося зо два десятки. Я, як старший за званням, зміг врешті виконати свій обов'язок — скомандував кинути зброю, приправивши команду для переконливості кількома питомо військово-морськими зворотами, щоб ніякому екзальтованому дурнику не закортіло героїчно загинути.
Нас, сіромах, вишикували у центрі неусмірьонного села, серед юрби озброєних до зубів повстанців.
— Пане отамане, що робити з цими? — запитав хлоп у кубанці та з кавказьким кинджалом за поясом.
— Одпустити, то ж дітлашня,— відповів дядько із довгими шевченківськими вусами.— А ти,— вказав він на мене,— лишися.
В мене сіпнуло серце. Не обманеш лиху долю, не шльопнули п'яні братішки в Петрограді й не розстріляли червоні комісари, так свої українські дядьки не пошкодують шнурка чи набою для горе-добровольця. За відсутністю охвіцера для гілляки може і єфрейтор згодитися.
— Пам'ятаєш, як пригостив мене тим медом з дікалоном? — зненацька запитав отаман,— тож мушу тобі оддячити.
Він повів мене до хати. Парував густий червоний борщ, вареники зо сметаною, щедра яєшня зі шкварками з двох десятків яєць і багато різних смаколиків, які в напівголодному злиденному місті видавалися за блюзнірську розкіш. А метка молодичка все приносила і приносила нові страви. Лікеру, звісно не було, був самогон, і його було багато. Отаман і той хлоп у кубанці лише пригублювали, зате я після усіх цих небезпечних пригод чаркував повним стаканом.
— Пане отамане, ви за Махна? — запитав я.
Той засміявся.
— Ні, ми за Україну.
Ми багато говорили про політику, потім — про літературу. А той хлоп у кубанці виявився неабияким знавцем красного письменства. Каже, у вісімнадцятому, в Києві, коли служив у чорних гайдамаках, то з сотником Скрипкою самого Михайла Булгаківа зустрів на розі Володимирської і Малопідвальної. Ось таке буває. Потім ми трохи сперечалися щодо роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні». Бо я більше полюбляю коротку форму, та той хлоп у запалі суперечки схопився за нагана. Буйна українська натура, справжній козарлюга...
Врешті стемніло.
— Давай, хлопче, підвеземо тебе додому, бо щось ти трохи перебрав,— запропонував пан отаман.
Ми всілися на тачанку. Стрімко рвонула четвірка баских коней. Наче над землею летів наш екіпаж по степовій цілині, не шукаючи шляху. Куди мчиш ти, таврійська тачанко, куди несе тебе четвірка вороних? Кого ще скосять твої кулемети, в кого поцілять твої шалені візники, що всього лиш рік тому їздили повільними та сумирними сивими волами? Чи здобудуть українські отамани волю, чи ще гірше ярмо своїм нащадкам?..
Як хильнеш чарчину, гарно виходить, хоч записуй. Тільки на щось схоже. Чи то здалося? Та мої ліричні роздуми перервала розмова моїх попутників.
— Пане отамане, може, до Махна завітаємо? Бо ж немало той харциз крови християнської пролив — справжній ворог України і друг комунодєржавія. В Гуляйполе якісь письменники приїхали. Візьмемо батька голіруч, там напевно усі перепились,— запитав хлоп у кубанці.
Отаман заперечно похитав головою.
— Ні, хай Махно сам собі в'язи скрутить, ми краще почекаємо. Любов з червоними в нього не надовго. А які письменники приїхали?
Той у кубанці скривився.
— Читав я їх. Який отаман, такі й письменники. Накокаїнені пияки, а що вже матюкаються — революційні матроси й ті шаріються. Ті книжки в руки гидко взяти. Таке писати, а потім тими ж руками хліб святий брати чи лоба хрестити... Сором один.
— Та тобі дай волю — всіх із кулемета покосиш, нікому буде Україну розбудовувати. Може, воно нам не подобається, а в європах так пишуть. Хтозна... Головне, щоб не так, як у москалів. Геть від Москви,— замріяно промовив отаман.
Я незчувся, як заснув...
На цьому оповідь переривається, нижнє стоїть примітка іншою рукою.
Документь к делу приобщить нет никакой возможности, поскольку зто плодь досужих фантазий и беллетристика, многие факты, указанные здесь, не подтвердились, бутылка ликера при обыске не была найдена (только пустые водочные). Также не нашлось подтверждения служби подследственного в Добровольческой армии и его связи с холодноярскимь политическимъ бандитизмомъ. Разработку подследственного прекратить, дело закрить. Фраза «Геть від Москви» — полемическое мнение второстепенного персонажа и по своей сути не является контрреволюционной, а касается исключительно особенностей украинского литпроцесса.
Політика
Тиха літня ніч сяяла яскравими зорями. Легкий вітерець ледь ворушив степове різнотрав'я. Над темно-червоною гранню багаття домлівав казанок із кашею, щедро здобреною салом, паруючи смачним домашнім духом. Стиха форкали коні. Поруч стояли складені у піраміду три гвинтівки. Останні жевріючі вогники вихоплювали з темряви обличчя двох безвусих юнаків і літнього дядька.
— Дядьку Грицю, а чому вас кличуть Політиком? — запитав один із юнаків у старшого.
— А бодай тобі, зараз відважу потиличника, щоб мав повагу до старших,— пробурчав той.
— Та ні, ми ж не кпимо, дядьку Грицю. Просто цікаво,— підтримав однолітка другий.
Дядько Гриць недовірливо ковзнув поглядом по безвусих обличчях. Таж наче Сидір і Юрко добрі хлопці, не будуть реготати поза спинами.
— Ет, ви ще молоді, своїх дурниць встигнете накоїти, а от розумний хлоп вчиться на чужих. Тож, може, придасться вам моя байка. Бо політика — то така річ, яку пани придумали, щоб дурити простого хлопа. Тому потрібно на ній розумітися, щоб вас не надурили якісь пройдисвіти. Бо якщо не петраєш у тій політиці — можна не лише без майна лишитися, а й головою накласти. Тож слухайте.
Було то десь півроку тому. Самі знаєте, що за часи тоді були. Що не день — то білі благородія прийдуть, то червоні комісари, то петлюрівці, а то просто якась озброєна погань. А жодне військо цукерок простому хлопу не роздає. Забрали в мене коня добровольці, а замість того лишили папірця. Той благородіє, що коня забирав, каже: прийдеш у город, до коменданта, і він тобі грошей оддасть за помощь у спасенії Росії. Та мені десь та Росія, мені б за коня хоч щось виручити і до весни другого купити.
А кінь у мене один лиш був. Папірцем же орати не будеш. Поїхав я в город — в управу. Та ж у тій політиці нібельмеса. А власть уже помінялася — червоні вигнали добровольців, тож узяли вони мене під білі рученьки — і до Іванової хати. Комісар допитував, наганом погрожував, обзивав контрреволюціонним елементом і кулаком. Ледь не розстріляли, паскуди. Прийшов до села, мало не плачу. Хоч у петлю лізь. Аж раптом дивлюся, із шинку гука мене кум Василь. То не той, що з нашого села, а той, що з Катеринівки. Давно його не бачив. Доки не женився — порядний хлоп був і господар добрий. А далі, переказували, запив. Перестало пуття в хаті вестися. Вже й у селі позичати йому перестали — не віддає. Та, що не кажіть, у всьому жінка винна. Поки дівки — чисті янголятка — лагідні, добрі — хоч до рани прикладай. Тільки не знаю, де потім ті чортиці беруться, з якими ми одружені? Та мова не про те. Дивлюся, кум Василь виходить чистим гоголем — у нових чоботях, пальто городського фасону з доброго сірого сукна. Та й запрошує мене кум до чарки. Я ж ту горілочку лише на Різдво, Великдень та храмовий празник по шкалику пропускав. Та тут і настрій петельний, і кума таки вже давно не бачив.