Розказав я за чаркою йому про свою біду. А кум лише сміється. Каже: в мене за останні два місяці вже третій кінь з'явився, і сукно, щоб одітися, і чобіт кілька пар. Та й грошенята водяться. Схилився мені до вуха і тихо: я навіть кілька гвинтівочок у хлівці приховав і відро набоїв. Та, бачу, не жартує,— цілий жмут грошей дістав, коли з трактирником розраховувався. Видно, пообтерся хлоп у городі, навчився чогось. Бо город — то культура. Там ось усі по-вченому, по-руські говорять.
Тож зібрався я з кумом у город. Жінка, як завжди,— в крик. Потім у плач. Не пущу, каже, з цим пияком. Та й я теж сумнівався, однак що робити? Без коня ж ніяк. Зібрав харчів на дорогу і вкинув до кишені свого Георгія та медалі. Бо кум казав взяти. Ні до чого вони мені тепер, та все ж пам'ять. У п'ятнадцятому в Карпатах за того клятого Ніколая ледь Богу душу не віддав, хай йому на тому світі тикнеться.
От прийшли ми з кумом у город і до самого воєнного комісара.
— Куме,— кажу,— чи ти здурів за москалів воювати? Не хочу я таких зарібків.
А кум мені тихо:
— Якщо хочеш коня — одягай свого Георгія.
Та хочу я коня, без коня ж ніяк.
От підходить до нас цей військовий комісар. Глянув на нас із кумом і аж засяяв.
— От,— каже,— георгіївський кавалер. Одразу фельдфебелем зачісляєм, а там і в унтера пряма дорога. Почєму,— питає,— рєшилі оружиє взять в рукі?
А я здуру ледь не ляпнув про коня. Та тут кум мене виручив.
— Ми,— каже,— ваше благородіє, за вєру, царя і атєчество, за єдіную і нєдєлімую, за стабільность і благоденствіє, протів расчлєнітєлєй Росії — жидов і петлюровцев.
Засяяв його благородь, як мідний самовар.
— Орли,— хвалить.
Опреділили нас із кумом у кавалерію. Часть учебна — здебільшого паничики з гімназій, простого люду — то лише ми з кумом. Оділи нас із голочки. Мундири новенькі, шинельки з англійського сукна — зносу не буде. Дали карабінки — теж англійські. Майстровитий, видно, люд ті англійці. Куди москалям до них братися. Та якось не по душі мені все це. Наївся я вже тої муштри на війні. Та кум заспокоює. Вже недовго, каже, і матимеш свого коня.
Отак два тижні минуло. Годували добре, та й благородія тепер уже не ті, що колись. У зуби нижчим чинам ніхто не бив. Видно, війна і їх чомусь таки навчила.
Ось вишикували нас. Єго благородь сказали слово перед строєм. Я ото думав, що кум із книжок чи газет того набрався, аж ні. І єго благородіє те саме — «за вєру, царя і атєчество, за єдіную і нєдєлімую, за стабільность і благоденствіє, протів расчлєнітєлєй Росії — жидов і петлюровцев». Чи, може, то його благородь від мого кума підхопив?
Потім піп завів гнусаво — «за побєду православного воїнства і єго оружжя-а-а-а». Тут я стривожився — про оружжя завжди правлять перед відправкою на позиції. А на якого дідька мені та їхня побєда? Мені кінь потрібен.
Я до кума: що то робиться? А він мені й каже: сьогодні ще отримаємо підйомні й уночі даєм драла.
Ні, кум таки непутьовий. Як зловлять, то ж розстріляють як дезертирів. А він сміється: хочеш коня?
То й утекли ми вночі. Відібрали гвинтівку у вартового, скочили на коней і погнали чимдуж. Одразу позривали погони і викинули кашкети — не люблять у нас добровольців. З того часу нас із кумом прозвали політиками.
А потім на село прийшли червоні продразвьорщики — вигребли все до зернини. Зажурилися ми з жінкою, та я хлоп із руками, кажу: виживемо якось, на зарібки поїду, не помремо з голоду. Сів на воза та й у город. А трохи згодом, коли я в місті роботу шукав, прийшли добровольці. Немає більше моєї Палажки, царство їй небесне. Замордували п'яні охвіцери. Повернувся я на пустку. Лише кінь і порожня хата. Хоч сварлива була Палажка, та моя. Любив я її... Поклявся на могилці — не подарую, люто помщуся усім тим супостатам, що жити нам по-людськи заважали. Скроплю землицю їхньою поганою кров'ю. Згадав про карабінку, що у хлівці сховав іще тоді...
— Дядьку Грицю, а що потім сталося з вашим кумом? — запитав Сидір.
Той лише зітхнув.
— Добрим пройдисвітом був мій кум Василь, царство йому небесне. Ще разів сім дурив добровольців — все з рук сходило. Та прийшли червоні. Солодко співали: і про мірову революцію, і про дихтатуру пролетаріяту, і про землю крестьянам і навіть про общність жон згадували. Язики в них без кісток, що тобі любо слухати — те й мелють. Та кум — битий лис і, звісно, у ці побрехеньки не вірив. Просто йому забаглося ручного кулемета. Тоді за льюїса на селах двісті рублів золотом давали. А червоні — то не паничики-добровольці, вони й самі добрі шахраї. Одразу запхали кума разом із кулеметом і півсотнею інших бідолах до вагону, замкнули на замок і відправили у Туркестан. Хоч і бусурмани там живуть, та вони теж люди, як і ми, й червоних також не люблять. Там і знайшов свою смерть мій кум Василь. Ніколи не заробить простий хлоп на політиці, врешті-решт усе одно його обдурять.
А мене тепер жоден пройдисвіт вже не ошукає, бо я вірю лишень собі і нашому отаману. Він хоч і по-городському говорить, все одно наш чоловік, а ніякий не політик. І москалів б'є — і білих, і червоних, бо він за Україну — наш батько Махно.
Через три місяці дядько Гриць загинув під час штурму врангелівських позицій на Перекопі, коли махновці воювали окремою дивізією у складі Червоної армії. Потім поліг Сидір у сутичці із холодноярськими повстанцями. Невдовзі потому склав голову і Юрко — від шаблі котовця.
Втеча
На столі парував сяючий медалями і двоголовими орлами тульський самовар. Павєл Аристархович розгорнув свіжу газету — «Русскоє слово» і, пихнувши хмарою духмяного сигарного диму, задоволено усміхнувся. Добрармія вела хоч важкі, та успішні бої десь біля Орла і Царицина й упевнено йшла на Білокам'яну. Здається, ніщо не могло зупинити переможний хід добре вишколеного і озброєного новітньою англійською зброєю війська. А десь далеко з Сибіру наступав Верховний головнокомандувач. «Украінская армія прекратіла свойо существованіє, украінская ідея лопнула, как міф. Тепер перед намі одін враг — большевікі. А с нім ми справімся»,— бадьоро й оптимістично зазначала газета.
— Н-да, Україна — історіческоє нєдоразумєніє, вознікшеє на цивілізаціонном разломє, історічєскій нонсенс, чудовіщная містифікація, прідуманая в австрійском генштабе,— Павєл Аристархович сьорбнув чаю зі склянки у срібному підстаканнику.
— Так точно, ваше прєвосходітєльство,— услужливо підтакнув капітан-ісправнік Коваленко. Взагалі, Павєл Аристархович недолюблював його. Монархіст, чорносотенець — що може бути огидніше справжньому демократу, колишньому депутату государствєнной думи від фракції кадетів? Та що вдієш... Із ким же лишиться працювати, коли тут, на півдні, навіть частина офіцерства зрадила атєчеству і примкнула к разчлєнітєлям Росії?
— Ми, гаспадін капітан, нєсьом тяжолоє брємя, у нас особая історічєская місія руського чєловєка — нєсті культуру і весті за собой еті отсталиє народи к прогресу,— вів далі Павєл Аристархович.
— Так точно, ваше прєвосходітєльство. Смутьянов — расстрєлять, а остальних — весті,— блиснув Коваленко золотим зубом.