ЯСОН: Я б усе віддав, Медеє, щоб ми в заспокоєному світі біч-о-біч постарілися. Але ти не бажаєш цього.
МЕДЕЯ: Ні.
ЯСОН: Йди своєю дорогою. Біжи в своєму зачарованому колі, роздирай себе, муч себе, зневажай, глумся, вбивай, топчи все те, чим ти не спромоглася стати. Я хочу зупинитися. Хочу задовільнитися. Я хочу все сприйняти так само твердо й відважно, як колись я це все з тобою відкидав. А коли я мушу боротися, то лише для цього буду боротися, покірний, спершись на цю смішну стіну, яку я споруджую між мною і безглуздим нічим. (Павза. Згодом він каже): Накінці бути лише цим — і нічим іншим — бути людиною.
МЕДЕЯ: Не сумнівайся, Ясоне, — тепер ти вже людина.
ЯСОІН: Також приймаю і твою зневагу. (Він устав). Ця молода дівчина вродлива. Але не така вродлива, як ти того вечора, в Колхіді. І я ніколи її так не кохатиму, як тебе кохав. Але вона молода, звичайна і недоторкана. В ясний соняшний ранок я відберу її від батька й матері, вона буде в білій сукні й оточена малими дітьми, відберу поважно, без усмішки. Я очікую від її необізнаних рук чемности, забуття — і, якщо на це буде воля богів, того, що ти так сильно зневажала і що тобі завжди було чужим — щастя, бідолашного щастя.
(Замовк. Тиша. Згодом бурмотить Медея):
МЕДЕЯ: Щастя… (Знову мовчанка. Несподівано вона почала говорити непорушно, слабим покірним голосом): Ясоне, це так тяжко сказати, майже неможливо. Мені бракує голосу і я соромлюся… Коли б я тобі сказала, що я хочу ще раз з тобою попробувати жити — ти б повірив мені?
ЯСОН: Ні, Медеє.
МЕДЕЯ (по павзі): Ти маєш слушність. (Говорить беззвучним голосом): Так, отже ми вже про все поговорили, чи ж не так?
ЯСОН: Так.
МЕДЕЯ: Ти, ти закінчив. Ти обмитий уже, чистий. Можеш тепер іти. Прощавай, Ясоне.
ЯСОН: Прощавай, Медеє. Не можу тобі сказати: будь щасливою… Будь сама собою.
(Вийшов. Медея тихо говорить):
МЕДЕЯ: їхнє щастя… (Враз вона підводиться і гукає вслід зникаючому Ясонові):
Ясоне! Не йди так від мене. Оглянься! Клич будьщо собі на підмогу. Вагайся! Страждай! Ясоне, благаю тебе, одної хвилинки безпорадності! чи сумніву в твоїх очах досить, щоб усіх нас врятувати!.. (Біжить услід за ним, зупиняється, знову гукає):
Ясоне! Твоя правда, ти добрий, ти справедливий. Уся провина назавжди лягла на мені. Лиш хвилинку, одну єдину хвилинку ти повинен у цьому сумніватися. Оглянься! Можливо, я визволюсь.
(Втомлено опускаються її руки. Ясон уже далеко. Зміненим голосом вона гукає): Няню!
(Біля візка появилася Нянька).
МЕДЕЯ: Скоро настане день. Буди дітей, одягай їх, як на свято. Вони віднесуть дочці Креона весільний подарунок.
НЯНЬКА: Подарунок? Що ти маєш ще дарувати?
МЕДЕЯ: Дістань з моєї схованки чорну скриньку, яку я взяла з Колхіди.
НЯНЬКА: Ти ж заборонила доторкатися до неї. Навіть Ясон про неї не смів нічого знати.
МЕДЕЯ: Дістань, стара, без зайвих розмов. Я не маю часу тепер вислухувати тебе. Все мусить відбутися в страшнім поспіху. Дай скриньку і проведи їх аж до міста. Хай питають дороги до палацу короля. Прийшовши, хай скажуть Креонові, що це подарунок нареченій від їхньої матері… Хай віддадуть скриньку і вертаються назад. У цій скриньці лежить золотий серпанок і діадема, які залишились мені від нашого родинного скарбу. Діти не сміють відкривати скриньки. (Стара вагається. Раптом Медея крикнула на неї диким голосом): Роби, що кажу!
(Стара зникає. Пізніше мовчазно виходить з дітьми і йде геть).
МЕДЕЯ (сама): Зараз, Медеє, зараз ти будь собою. О, болю! Ти великий, гарячий звірю, що повзеш по мені, візьми мене. Сьогодні я тобі належу, я твоя жінка, розшматуй мене, палай у мені, закрий мої уста своїм задушливим подихом. Нарешті я живу. Я страждаю і я ненавиджу. Ось моє весілля. Лише заради цієї ночі я до цього часу жила.
О, ти, ноче, обтяжена ноче, повна задушних криків і повна боротьби, шепотлива ноче, що розповідаєш мені про всіх звірів, які переслідують одні одних, беруть, убивають, ноче, прошу, зачекай ще, не кінчайся так хутко, не переходь у день… А ви, незчисленні звірі кругом мене, ви, невинні, страшенні, душогубні істоти цього степу. Хоч люди не відчувають вас і називають цей велетенський шепіт тихого парування і вбивства «спюкійною ніччю». Але ж я, я відчуваю вас, я чую вас уперше цієї ночі, чую в глибинах вод, поміж травами, на деревах і під землею. Однакова кров тече по наших жилах. Кровожерні звірі цієї ночі, Медея такий же звір, як ви, вона так само хоче жити і вбивати. І на всьому цьому темному просторі в ту ж саму годину мільйони звірів душать один одного. Ви, незчисленно багато звірів, Медея живе серед вас, кориться вашим наказам і віддається вашому родові. Я викрикую ваші загадкові кличі, як і ви, я не хочу досліджувати, а слухаюсь темного наказу. Я переступаю слабе світло. Звірі, я ваша. Все, що полює і вбиває цієї ночі — це Медея.