А ввечорі, біля тимчасової постелі, роздягаються обоє друзів зброї і кладуть біч-о-біч свої речі і дивуються, що під однаковим одягом знаходяться жінка і чоловік, які один одного кохають. Ми сьогодні обоє нещасні, роздираємо один одному серце і страждаємо. Але цих днів, подарованих нам, ніяка ганьба, ніяка кров не здатна заплямити. (Мовчанка. Він роздумує. Під час тою, як він говорив, Медея присіла на землю, руками обхопивши коліна і сховавши обличчя. Не дивлячись на неї, він сідає поруч).
Пізніше малий аргонавт прийняв знову жіночу подобу, а її супутник — чоловічу. Тоді почали ми один одному робити прикрості. Коли жінки проходили вулицями, я оглядав їх… А одного дня я був здивований, коли почув, як твій сміх звучав співзвучно із сміхом тієї людини з чужого гурту. Потім почалися твої брехні. Спочатку одна-єдина, яка слідувала за нами, мов прокажений звір, і після якої ми не наважувались один одному дивитися у вічі. Згодом додалися інші, що день — то більше. Ночами, коли ми соромились власного тіла, ми чули, як навколо нас повзе і дихає звір — ціле стадо звірів. У цих змаганнях, без ніжностіи народилася наша ненависть. Нас стало тепер троє, — бо той звір стояв між нами — тому кожний із нас хотів один від одного тікати. Але навіщо говорити про мертві речі? Навіть моя ненависть уже мертва.
МЕДЕЯ: Коли це справді лише мертві речі, чому ж тоді так тяжко ми страждаємо?
ЯСОН: Бо кожна річ народжується і вмирає в болі.
МЕДЕЯ: Ти дуже страждав, Ясоне?
ЯСОН: Так.
МЕДЕЯ: Але ж при всьому, чого я допустилася, я не була щасливішою від тебе.
Ясон: Знаю. (Мовчанка).
МЕДЕЯ (запитує глухо): Чому ж тоді так довго ти залишався біля мене?
ЯСОН (з жестом): Я тебе любив, Медеє. Разом з тобою я любив наше невгомонне дике життя, наші злочини, наші пригоди. Я любив наші обійми і наші низькі підлі розходження. Я любив після всіх цих сварок і бійок ту згоду, яку ми віднаходили. Я любив твій чорний світ, твою сміливість, твою відпорність, твою довірливість смерті і жахові, твій шал до нищення. З тобою я думав, що треба лише брати, лише боротися і що все на світі дозволено.
МЕДЕЯ: А сьогодні ти вже так не думаєш?
ЯСОН: Ні. Я хочу скоритися.
МЕДЕЯ (бурмочучи): Скоритися?
ЯСОН: Так. Я хочу бути сумирним. Я хочу, щоб цей світ, цей хаос, в який ти мене завела, прийняв урешті тверду форму. Зрозуміло, ти маєш слушність, кажучи, що тепер нерозумно про це думати, що однаково я не побачу від цього світла, що однаково мені не буде спокою. Що після всього треба все хватати кривавими руками, хоч треба відкинути те, що відірвано. Але я хочу тепер спинитися і стати людиною. Такою, що живе, можливо навіть без ілюзій, як усі ті, яких ми зневажали. Я хочу робити, що робили мій батько, батько мого батька і всі інші, що ще задовго до нас і при дрібніших обставинах скорялися порядкові. Я хочу звільнити собі місце в цьому безладді і темряві, на якому може постати чоловік.
МЕДЕЯ: Чи спроможний ти це зробити?
ЯСОН: Без тебе, без твоєї щоденної отрути зможу, так, зможу.
МЕДЕЯ: Без мене! Ти, ти ще без мене можеш собі світ уявляти?
ЯСОН: Наскільки моїх сил, я буду пробувати. Жаль мені, але я вже не молодий. Я хочу якнайпростіше покінчити з цими страшенними протиріччями, з тими прірвами, з тими ранами. Я відсуваю все набік.
МЕДЕЯ: Ти говориш зовсім спокійно, Ясоне, але твої слова жахливі. Як певно ти почуваєш себе. Який ти тепер сильний!
ЯСОН: Так, я сильний.
МЕДЕЯ: Ти з породи Авелів, з породи справедливих, з породи багатих. Як спокійно ви всі можете говорити! Хіба не добре мати в своєму розпорядженні небо та ще й посіпак. Хіба недобре одного прекрасного дня подумати так, як батько і як батько батька думав — так як усі, що здавен-давна завжди мають слушність. Усе це вам одного ранку як з неба падає, лише б тільки найшла на вас перша втома, позначилися перші зморшки або прибули перші гроші. Провадь далі свою гру, Ясоне, ти цим самим готуєш собі щасливу старість!