Тут і полягає головна відмінність між наукою та псевдонаукою. Перша, коли не може пояснити певне явище чинними теоріями, почне перевіряти, чи правильно було зареєстроване й описане явище взагалі. Може, це було щось інше? Може, ми його неправильно зрозуміли? Може, це взагалі не знахідка, а просто артефакт (глюк обладнання, помилка дослідника тощо)? Псевдонаука такими дрібницями не переймається. Вона просто вигадує ще якийсь шматочок до своєї базової теорії, і не має значення, наскільки правдоподібний, головне, щоб отримані факти вписувалися в загальну догму. Саме так ми приходимо до «пам’яті води».
Якщо фекалій носорога в препараті вже немає, отже, вода якимось магічним чином запам’ятала інформаційне поле лайна й отримала його коричневі властивості (хай автора пробачать за те, що він мусить переказувати ці нісенітниці). До цього зазвичай підтягують деякі наукові факти, або радше «факти», про те, що вона може бути структурована. І в цьому є правда. Молекули води всередині звичайної склянки можуть створювати структури, тобто об’єднуватися групками, не схожими на довколишніх братів і сестер. І суто теоретично можна було би впливати на формування цих групок так, щоб їхня взаємодія кодувала й несла в собі якусь інформацію (інформацію можна закодувати в чому завгодно — у послідовності камінчиків, фотонів, криків або грудочок манної каші). Але ці водні структури живуть дуже мало — вони десятками й сотнями народжуються і помирають щосекунди. Тому жодної інформації склянка води не несе. (Якщо ви не згодні та регулярно отримуєте інформацію від склянки води — зверніться до відповідного спеціаліста.)
Друге зауваження до пам’яті води: а чому вона запам’ятала саме присутність носорога? Вода на Землі не з’являється і не зникає, вона перебуває в постійному колообігу. І за мільйони років вода (яку гомеопати використовують для розведення) контактувала з такими речами, що носоріг тихо смалить у кутку. На це й багато інших запитань послідовники Ганемана всміхаються, стенають плечима і видають чергову порцію псевдонаукової маячні зі ще більшим градусом неадекватності. Їхня базова віра в принципи свого пророка лишається й завжди лишатиметься непорушною. Бо інакше довелось би визнати, що останні двісті років вони займалися розвішуванням на вуха спагеті в планетарних масштабах. Найчесніші гомеопати на запитання «Як це працює?» чесно кажуть: «Не знаю як, але працює».
Щиро кажучи, до популяризації гомеопатії доклали руку і вчені (навіть видатні вчені).
З розвитком хімії стало зрозуміло, що цілющих молекул, наприклад, полярного їжака, у розчинах гомеопатичних препаратів немає. А відтак потрібно було по новій обґрунтовувати принцип їхньої дії.
На сцені дуже вчасно з’явився імунолог Жак Бенвеніст, чиї досліди засвідчили, що навіть при величезних розведеннях вода зберігає «пам’ять» про речовини, які були розчинені в ній раніше. Уся вчена спільнота заклякла.
Гомеопати були в захваті, бо їхню маргінальну тусовку нарешті допустили до реальної науки. А рукопис Бенвеніста опублікував журнал Nature. Але під чесне слово, що мсьє Жак згодом повторить свої досліди в присутності комісії.
Комісія складалася з головного редактора журналу Nature Меддокса, ученого-дефальсифікатора Стюарта та ілюзіоніста Джеймса Ренді. Дослід ідентично повторили з абсолютно переможними результатами для Бенвеніста. Проблема була в тому, що дослідники не були засліпленими й точно знали, у яких пробірках вода звичайна, а в яких — «з пам’яттю». Тоді ілюзіоніст Ренді перемішав пробірки для нового досліду, а конверт з інформацією про вміст пробірок закрив у металевий ящик. Ящик він приліпив ізоляційною стрічкою до стелі посеред лабораторії й ввімкнув відеозапис. У таких умовах експеримент провалився.
Надалі команда мсьє Жака повторювала дослід під егідою різних установ. З перемінним успіхом. Цікаво, що експерименти завжди вдавалися, коли до них залучали двох колег Жака, які отримували зарплату в гомеопатичній компанії «Буарон». На це Бенвеніста відповідав: «Вода розумна і вступає в потрібні реакції тільки в присутності людей, які в неї вірять».
Трохи згодом Бенвеніст заявив, що може пересилати пам’ять води телемережами. Якось він навіть відправив електронною поштою «пам’ять» про алерген і на іншому кінці дроту довів морську свинку до смертельної алергічної реакції. (Хоча ймовірніше, що нещасна тварина просто насмерть обурилася такій нісенітниці.)
Невдовзі цією інформацією зацікавилась американська оборонна промисловість, у межах якої було здійснено близько 2000 дослідів. Результат був цілком передбачуваний, тобто — ніякий.
Потім мсьє Бенвеніст ще трохи поїздив світом і помер.
У вузьких колах посвячених існує легенда, що перед смертю Бенвеніст пустив свій ДНК-відбиток телефонними лініями. І коли якесь падло дзвонить вам о першій ночі, гукаючи: «Алло! Це міністерство культури?» — знайте, що це бентежний дух дослідника шукає правди в дротах Укртелекому.
Достеменно невідомо, чи справді Бенвеніст вірив у свої доробки, а чи був умілим шахраєм. Проте, хай там як, його справа не загинула. Естафетну паличку підхопив Люк Монтаньє.
Вірусолог Люк Монтаньє — лауреат Нобелівської премії за відкриття ВІЛ.
Свою премію він отримав у 2008 році. А вже за рік опублікував два скандальних дослідження про електромагнітні сигнали ДНК. Досягнувши пікового визнання й популярності, Люк пішов дивним шляхом. Згідно з його теорією, кинувши ланцюжок ДНК (наприклад, вірусної) у бідон води, розвівши це все до стану 10 у мінус 12–18 ступені (коли ДНК вже фактично немає), можна отримати «електромагнітний сигнал» ДНК, записаний на водних наноструктурах. Далі цей сигнал записується у вигляді файлу у форматі WAV. Файл пересилається електронною поштою в інше місто. Там його програють, опромінюючи баняк з водою. З тієї води за допомогою полімеразної ланцюгової реакції синтезується ДНК, на 98 % ідентична стартовій. Вражає? Авжеж. Особливо те, що крім Монтаньє ніхто таких дослідів не проводив.
Опублікувати результати такого скандального дослідження допоміг міжнародний авторитет Монтаньє і той факт, що він був головою редколегії журналу.
Сам науковець прямих аналогій з гомеопатією не проводив, хоча висловлювався про неї досить тепло. Коли діду стукнуло 85 років і, згідно із законодавством Франції, він давно вже не міг працювати в дослідних установах (за віковим цензом), Монтаньє перебрався в Китай, щоб в одному з університетів займатися не зовсім традиційними медичними дослідженнями.
Автор усвідомлює, що перелік таких карколомних фактів може викликати в деяких читачів парадоксальний ефект і посіяти сумнів: можливо, є якась частка правди в гомеопатії?