57 Тут ми вже припиняємо віддавати належне прозорливості Ганемана й зауважуємо, що будь-які симптоми можуть «бути схожими» на будь-які симптоми, особливо якщо це стосується типового нездужання — пітливості, утоми, болю в м’язах, підвищення температури, сонливості, дратівливості й іще десятків, якщо не сотень ознак. Саме тому в медичних університетах вивчають диференційну діагностику — навичку розрізняти хвороби, які мають щось подібне між собою. Навичку, якої герою нашої історії трохи бракувало.
У цій частині читачі натраплять на велику кількість інформації про фармацевтичні препарати. Усе викладене є особистою думкою автора, яка підкріплюється численними посиланнями на наукові публікації. Читачам варто знати, що на теренах України вживання слова «фуфломіцин» у контексті лікарського засобу є предметом судових позовів.
Саме тому автор категорично наголошує, що всі препарати, згадані в другій частині (та й в усій книжці загалом), не є фуфломіцинами. Вони — не фуфломіцини. Не фуфломіцини вони. От усі решта — може, і фуфломіцини. Але тільки не ті, які зібрані в книжці. Тут — заповідник нефуфломіцинових препаратів. Вони дібрані зовсім за іншими критеріями. Не тому, що вони смішні, безглузді й бездоказові. Зовсім не тому.
Розділ 6 Радянський спадок, або Пігулки з ракетного палива
Як добре відомо частині читачів (і про що з величезним інтересом дізнається інша їх частина), добрий дідусь Сталін узяв «СРСР із сохою, а віддав з ядерною бомбою». Автор не претендує на абсолютно точне відтворення цитати, а ґуґлити не збирається суто з ідеологічної примхи. А проте загальний сенс передано цілком зрозуміло: з 30-х по 50-ті роки ХХ століття радянська імперія справді здійснила величезний поступ у науково-технічному розвитку. Автор не вдаватиметься до детального аналізу, а наведе лише очевидний факт. У країні, основні потужності якої було кинуто на «оборонку», де генетика й кібернетика мали «дещо» табуйований статус, говорити про розвинену фармацевтичну промисловість — важко. У країні, де слова сивочолого члена Політбюро, виголошені з трибуни, було заборонено піддавати сумнівам і критичному аналізу, де академіком можна було стати за обіцянку створити для Сталіна еліксир вічної молодості, не могло бути адекватної доказової медицини.
У реальності СРСР дуже швидко почав пасти задніх у галузі розробки нових ефективних ліків, а значна частина фармацевтичної сировини закуповувалася в інших країнах (наприклад, в Індії), бо власні потужності були зайняті куванням перископа для чергової атомної субмарини. Перемноживши все зазначене вище, отримаємо найкращу у світі країну для створення неефективних, смішних, а іноді й шкідливих препаратів. Але хімічні сполуки створюються і розпадаються. А от колективна свідомість — річ набагато інертніша.
Тому деякі «ліки», хай які безглузді, намертво вкорінились у мізках і лікарів, які їх призначають, і пацієнтів, які їх із задоволенням приймають.
Автор наведе лише кілька прикладів того, що зміг із себе вичавити «вєлікій і магучій». Цей розділ можна вважати палким привітом усім, хто сумує за системою Семашка і ковбасою по 2,20. Мілдронат
Мілдронат (мельдоній) синтезували в 1970-х роках, коли постала потреба в утилізації ракетного палива (у доброї хазяйки нічого не пропадає) 61. Згідно з інструкцією, він має лікувати від серцево-судинних хвороб, травм голови, енцефаліту та покращувати працездатність 62. Ця панацея масово застосовується в пострадянських країнах, але світового визнання набула лише після низки допінг-скандалів.
Один з основних аргументів захисників мілдронату — те, що його внесено в допінговий список WADA (Міжнародний антидопінговий комітет), а отже, він щонайменше впливає на тіло (ну, хоч якось!). Але це не зовсім так. Щоб стати допінгом, речовина не повинна мати доведеного ефекту 63. Достатньо теоретичної ефективності й факту вживання її спортсменом усупереч вимогам «спортивного духу».
Тобто один учений розписує на папері міфічні чудодійні ефекти, спортсмени радісно мілдронат приймають — і отримують дискваліфікацію. Фактично тільки за нечесні наміри 64.
Ніде в документах WADA про доведену ефективність мілдронату не йдеться. Доводити щось — узагалі не їхня функція. Є «наукова» стаття вченого, значить, можливий теоретичний ефект.
—Хто цей учений? — запитаєте ви.
Професор Вілніс Дзерве.
Він є АБСОЛЮТНО незалежним дослідником і фінансово НІЯК не пов’язаний із компанією Grindeks. Ну, тобто сам учений жодних конфліктів інтересів не розголошує. І ми йому віримо, він же європеєць, урешті-решт!
До речі, ось його фото та інтерв’ю в журналі «МІЛДРОНАТ Ексклюзив» (і календарик у подарунок)65.
Ще він їздить в Україну та Узбекистан з лекціями про мілдронат. Також читав лекцію про цю речовину у посольстві Латвії в Литві 66.
Потім доповідає перед кардіологами СНД на конференції компанії Grindeks (читачі нізащо не здогадаються, який препарат вона випускає) 67.
Для тієї самої компанії він читає лекції в Ризі 68. А ще безкоштовно розповідає про мілдронат у Молдові, про що безкоштовно пишуть деякі російські газети. Звісно, Східною Європою та Середньою Азією він катається за власний кошт, беручи відпустку. Просто з любові до науки.
Що ж конкретно він написав як учений?
Про мілдронат є низка статей (переважна кількість — дослідження на тваринах, решта — хвалебні трактати з СНД), але головний козир — серйозна англомовна публікація — належить перу саме пана Дзерве 69.
Під час експерименту вчені спробували довести, що мілдронат допомагає людям із серцевою патологією переносити тяжкі фізичні навантаження. У першому ж читанні викликають стурбованість таємничі зникнення пацієнтів у перебігу дослідження.
Спочатку заявлена кількість пацієнтів — 512.
У таблиці 3 їх уже 471.
У таблиці 5–470.
У таблиці 6–472.
Куди поділися 40–42 піддослідних, учені не розповідають. Не хочеться думати, що помандрували в край вічного мілдронату…
З такими ляпами про якусь достовірну науку говорити не можна (хто дасть гарантію, що пацієнти зникли не тому, що своїми показниками псували мілдронату статистику?).
Заявлена мета дослідження — «оцінити ефективність і безпечність мілдронату». Далі в тексті публікації згадується, що «профіль безпечності різних доз у цьому дослідженні не аналізувався».
Отже, ми спокійно робимо висновок, що мети дослідження не досягнуто.
Учені виявилися талановиті, і конкурси в них були цікаві. Тому наступним етапом вони вирішили посадити піддослідних на спеціальні велотренажери й змушували тих крутити педалі, засікаючи, через який час виникне стенокардія (різкий біль за грудиною через брак кисню в серцевому м’язі).
Цікаво, що в деяких пацієнтів ця цифра складала 0 секунд. Тобто на тренажер їх садовили вже зі стенокардією (і, мабуть, фіксували скотчем).
Це дослідження проводили в 74 клініках чотирьох країн (колишнього СРСР). Для кожного, хто бачив клінічні випробування, очевидно, що така затія дуже дорога й організаційно складна. Фармацевтичні фірми для цього оплачують послуги спеціальних дослідницьких агенцій.