Фізичне тіло — це наше благословення і прокляття водночас. Біологічна в’язниця, у якій ми отримуємо інформацію з кількох невеличких вікон. Але іншого помешкання в нас поки що немає.
Автор сподівається, що переконав читачів у тому, що всі ми приречені покладатися на власні органи чуття. Але було б нерозважливо не ставитися до них критично і не визнавати їхніх обмежень. Рене Декарт (і здоровий глузд) з інструментів пізнання лишили нам тільки власну тілесну перцепцію. Але проблема можливих ілюзій нікуди не зникла. Ба гірше, ми зіштовхуємось із проблемою правильної інтерпретації відчутого.
Річ у тому, що люди у своїх міркуваннях не оперують сирою інформацією від рецепторів. Вуха вловлюють лише механічні коливання. А те, що «Токата і фуга ре мінор» Баха — ритмічна, гармонійна, а для когось — надихаюча чи депресивна, — результат процесингу нервових імпульсів у корі головного мозку. Та полишмо емоційну складову. Вам заважає спати хард-рок, що лунає поверхом нижче. Ви, розлючені, у капцях і халаті, спускаєтесь і гамселите кулаками й ногами в сусідові двері, щоб урешті дізнатися, що він не вважає музику занадто голосною. Хто з вас правий? І мова зараз не про правову регуляцію громадського спокою. Звісно, цілком імовірно, що ваш сусід — дещо асоціальний. А якщо він глухуватий і має відповідний діагноз? А якщо вам генетично дана аномальна гострота слуху? А може, у вас із сусідом було зовсім різне оточення в дитинстві й вам були прищеплені абсолютно різні уявлення про те, що вважати занадто гучним?
Авжеж, приклад побутових конфліктів не видається нам аж таким вагомим. Тоді перенесімося на 2000 років у минуле й уявімо, що ви із сусідом — помпейські вівчарі, які пасуть худобу біля підніжжя Везувію. Земля під ногами починає тремтіти, ви чуєте гуркіт грому, хоча на небі — жодної хмаринки. Особливого подиву це не викликає — підземна вогняна лють вулкана час від часу дає про себе знати без жодних наслідків. Тільки цього разу вам здається, що спецефекти гучніші, ніж зазвичай. А от колега-пастух із цим не згоден. Чи мають у цьому випадку значення гострота слуху й інтерпретація почутого? А якщо товариш здивовано подивиться на вас і скаже, що взагалі нічого не чув?
Очевидно, що самих наших органів чуття в обох випадках недостатньо, аби зробити корисні висновки. Тож розгляньмо, як у цьому допоможуть наука й технології. З кишені домашнього халата ви дістаєте смартфон і, відкривши один з безлічі додатків-звукомірів, визначаєте, що «Iron Maiden» волає рівно на 60 дБ. А це явно перевищує допустиму нічну норму. Смартфон лише став об’єктивним продовженням вашого суб’єктивного вуха. Але навіть суперкомп’ютер не дасть відповіді на питання «Який рівень шуму є занадто гучним?». Інтерпретація інформації сьогодні, як і тисячу років тому, залишається компетенцією людей.
Аналогічно сучасні пастухи (уявімо, що вони мають нездоровий інтерес до науки й оснащені сейсмометром) без проблем визначили б магнітуду землетрусу в 7 балів. І вшились би з місця події, забувши про овець. Але не через покази об’єктивного апарата, а тому, що знають інтерпретацію шкали сейсмічної активності, яка була розроблена… звичайними незнайомими людьми.
Ба більше, і мобільний додаток, і сейсмометр були сконструйовані, запрограмовані та відкалібровані людьми відповідно до їхніх уявлень про тлумачення гучності та лихотряски.
Коли ми не знаємо, що сприймаємо або як це сприйняття оцінювати, ми звертаємося до інших людей, щоб порівняти їхні враження з особистими й почути альтернативну думку.
Недосконалість органів чуття й особливості індивідуальної інтерпретації людство компенсує тим, що здатне обговорювати будь-які проблеми, аргументувати докази й ухвалювати консенсусне рішення, яке приймає компетентна більшість. Решті людей, які не належать до цього кола, лишається погодитись із прийнятими положеннями — або ні. І в останньому випадку негативні наслідки для вільнодумців часто бувають невідворотними.
Ми підійшли до критичного моменту розділу, бо саме тут у словах автора постає суперечність. З одного боку, він застерігає читачів від сліпої віри. А з іншого — закликає покладатися на думку якихось незнайомців. Однак парадоксальною ця комбінація видається лише на перший погляд.
Гірка правда в тому, що жоден з нас не може бути спеціалістом в усіх аспектах людського буття і природи. Розподіл праці та обов’язків став не лише найбільшим рушієм людського суспільства, він є запорукою існування цивілізації (принаймні в тому вигляді, який ми маємо сьогодні). Жоден притомний індивід не піде видаляти апендикс до знайомого маляра й не шукатиме хірурга, щоб покласти у ванній кімнаті плитку. Ми з легкістю визнаємо верховенство компетенції інших, коли справа стосується практичної рутини. Однак часто почуваємося посоромленими, коли нас змушують погоджуватись із чужими ідеями.
Утім ми щодня десятками, якщо не сотнями, разів спираємося на консенсусні рішення незнайомців, навіть не усвідомлюючи, що це не «істини буття», а лише продукт суспільної згоди.
Візьмімо за приклад щось надзвичайно приземлене і природне. Наприклад, кольори. Якщо ми спіймаємо сто випадкових чоловіків і покажемо їм свіжий листочок з дерева, усі вони скажуть, що він зелений. Якщо після цього ми покажемо їм пожовкле осіннє листя, один з них також назве його зеленим (або якимось із відтінків зеленого кольору). Пояснення дуже просте: протанопія (один з варіантів дальтонізму) трапляється в 1 % чоловіків (жінкам у цьому плані пощастило в 10 разів більше). Цей один чоловік зі ста спійманих нами змалечку знає, що колір листя зелений. Але його зелений — зовсім не те саме, що зелений переважної кількості людей. І хай як дивно це звучатиме, у суперечці про колір пожовклого листя, якби вона спалахнула, ніхто не мав би об’єктивної рації. Так, ми можемо виміряти довжину світлової хвилі, яку відбивають зелені предмети. Але те, що електромагнітну хвилю в 530 нанометрів більшість людей на планеті називають «зеленою», — не більше ніж культурний феномен. Нанометрам байдуже, як їх кличе мозок. Але читач справедливо може зауважити, що тут ідеться про «поломку» в індивідуальному організмі, відхилення від норми, яке можна обґрунтувати об’єктивно.
Ну що ж.
Якого кольору небо? Тривіальне запитання, яке часто ставлять дорослим геть малі карапузи. Проте воно стає значно менш тривіальним, та й навіть дещо моторошним, якщо дізнатися ось який факт. Діти, яким дорослі жодного разу не казали, що небо блакитне, схильні називати його колір… чорним. Варто зауважити, що діти в цьому випадку — абсолютно звичайні, без жодних фізіологічних відхилень 1.
Аби закрити тему кольорів у цьому розділі, звернімося до зовсім нещодавнього прикладу — феномену «The dress». Звичайна британська дівчина зробила фотографію сукні, у якій збиралась іти на весілля подруги, виклала фото в інтернет і… підірвала соцмережі. Думки користувачів розділилися: частина називала сукню чорно-синьою, решта бачили лише білий і золотий кольори. На пікові бурління до суперечки долучилися вчені та розставили крапки над «і». Істинні кольори були ближчими до чорного та блакитного. Суперечність зумовили якість фото та особливості кольорового контексту: ми трактуємо забарвлення предметів по-різному, залежно від того, перебувають вони на світлі чи в тіні (на нашу суб’єктивну думку). Комп’ютерна програма розв’язала проблему, порівнявши відтінки з референтним кольоровим спектром у своїй базі даних. І хоч автор цієї книжки бачить, що сукня біло-золота, сперечатись зі значно об’єктивнішим апаратом сприйняття він не збирається. У критичній голові абсолютно спокійно уживається те, що реальність часто буває не такою, як їй здається. Ніхто в здоровому глузді не вірить, що люди, які ввижаються маленькими на відстані, і справді є десятисантиметровими ліліпутами.