Показники температури за вікном, час на годиннику, лінійка, географічні карти — лише деякі з безлічі технологій та ідей, що їх ми не замислюючись сприймаємо як даність. Використовуємо, часто не знаючи принципів їх функціонування. І не мусимо розбиратися, бо за нас це зробили незнайомці, з компетенцією в конкретній галузі знань, набагато вищою за нашу. Більшість із того, що ми знаємо про світ, — це почуті чи прочитані слова незнайомців, левова частка з яких уже померла.
І переважна кількість наших знань про все є насправді вірою. Не поспішайте обурюватися. Ви знаєте, як звали вашу прабабусю? Хіба ви бачили її паспорт? Ви знаєте, що напруга струму в 220 В може вбити людину, чи вірите в це? Хочете переконатися особисто? Автор не намагається звучати пасивно-агресивно, тому ми ще повернемося до питання віри й знання дещо пізніше. Зараз доцільніше підсумувати все викладене вище.
Ми поглинаємо інформацію від інших людей нашими очима й вухами, тими самими звичними органами сприйняття. Різниця між прослуховуванням шуму гірського потічка й лекції про квантову механіку полягає лише в тому, що перше ми інтерпретуємо особисто, а друге — уже є предметом інтерпретації інших мізків. І, якщо вберегтися від неуважного прослуховування (і помилки перцепції) ми повинні самостійно, то правильність теорії квантової механіки — є відповідальністю лектора.
Автор сподівається, що читач переконався в ненадійності органів чуття однієї окремої особи та необхідності в деяких ситуаціях звірятися зі сприйняттям довколишніх. Тепер розберімося, до кого треба звертатися, коли йдеться про ідеї. І хто, врешті-решт, ті таємничі компетентні незнайомці, до яких закликає дослухатись автор? Компетентні незнайомці
На попередніх сторінках ми зазначили, що життєдіяльність людства побудована на розподілі праці та обов’язків. Так сталося, що з плином історії виокремилася група осіб, завданням та (інколи) пристрастю якої завжди було розбиратися в тому світі, що нас оточує, і розуміти принципи, за якими існує природа та людське суспільство. Сьогодні ми називаємо їх ученими.
Буде применшенням сказати, що наука, у сучасному її розумінні, народжувалася в кривавих потугах. І сприймати цю алегорію можна і як фігуру мовлення, і абсолютно буквально. Щоб зрозуміти і, можливо, проникнутися повагою до сучасного стану науки, нам знову доведеться зробити крок назад в історію.
Майже 2400 років тому на цій планеті з’явився Арістотель, якого без зайвих лестощів звуть «першим ученим». Це була людина абсолютно непересічна, чиї інтереси сягали філософії, натурфілософії (що сьогодні іменується природничими науками), політики, медицини і взагалі всього спектра знань, доступного тогочасним мешканцям Еллади. Арістотеля можна було б навіть зарахувати в категорію «людей епохи Відродження», якби в той момент історії вже сталися події, після яких світ мав відроджуватися. Щоб означити його конкретне місце в інтелектуальному поступі цивілізації, згадаймо, що Арістотель, серед іншого, фактично сформулював правила формальної логіки. На цьому тлі шокуючим видається переконання філософа, що жінки мають меншу кількість зубів, ніж чоловіки. Доцільно також нагадати, що Арістотель змалечку допомагав своєму батькові-лікарю, а потім був двічі одружений.
Неозброєним оком одразу видно основну проблему давньої науки: крайню схильність до догматичності. Невже Арістотель не мав змоги перевірити свої здогади? Звісно, мав, але експеримент тоді був зайвим. Він просто знав, що в жінок зубів менше. Ну, точніше, вірив, що знає. Цей міф жив століттями й кочував з одного сувою пергаменту на другий. Як і решта тисяч хибних уявлень про світ.
Питання тут полягає не в примітивізмі мислення наших предків. Повірте, немає жодних обґрунтувань, аби вважати інтелект найяскравіших представників античності чи Середньовіччя нижчим від інтелекту сучасних учених. Уся річ у надмірній любові до дедуктивних роздумів.
Ось як працює дедуктивна логіка:
Усі афіняни смердять.
Арістотель — афінянин.
Отже: Арістотель смердить.
Ну, принаймні так могли звучати умовиводи тогочасного спартанця.
Дедуктивний аргумент — максимально логічно правильний. Він завжди гарантує правильний висновок, за умови, що його засновки були істинними. Біда в тому, що істинність засновків у ті часи далеко не всі перевіряли емпіричним шляхом. Школи філософії (тогочасні осередки науки) випускали в широкий світ спудеїв, які не завжди критично оцінювали слова шанованих учителів, вважаючи твердження останніх (часом абсолютно рандомні) аксіомами.
Апологет чистої дедукції спершу формує загальну теорію, а потім починає вписувати в неї окремі спостереження. За такого підходу невідворотно виникають селективні помилки: тобто факти, що суперечать теорії, просто ігноруються. На жаль, такий підхід у сучасній науці подекуди живе й досі 2.
Знадобилися сотні років, аби вчені почали віддавати перевагу індуктивним роздумам: детально фіксували факти, а потім формулювали теорію, яка найкраще їх описувала. Разом із цим у науку поступово ввійшла й назавжди закріпилася в ній емпірика. Головним інструментом учених став експеримент як мірило істинності ідей.
Стовпами наукового дискурсу стають презумпція чистосердечності, опис методології, можливість репродукції експериментів, критична оцінка їхніх результатів. І така культура в науці не є здобутком лише останньої сотні років, як це може здаватися читачу. Приміром, усім добре відомо про несправедливу страту Коперника на вогні за його крамольні думки. Але значно менш знаним є той факт, що він помер природно, у старечому віці, а його теорії мали підтримку й поширення серед колег, бо були слушними. Водночас ми обурені несправедливим судом над Галілеєм. І не вдаємось у подробиці: теорії славетного італійця у своїх початкових формулюваннях описували явища Всесвіту гірше, ніж модель Птолемея, проти якої вони апелювали. Тому й не були підтримані спільнотою. До речі, «страшним» покаранням Галілея був домашній арешт у маєтку його товариша, тодішнього Папи Римського.
Справжня наука — це історія не про індивідуальність, а про докази. Вона не опікується персоналіями, хай якими авторитетними. Вона переймається лише результатами експериментів і логічністю висновків. І хоч це робить науковий світ досить суворим і непривітним для тих, хто волів би в нього влитися, подібний стан речей є чудовим запобіжником від шарлатанства. Щодо кожного опублікованого дослідження знайдуться десятки й сотні охочих перевірити експеримент особисто, у спробі «вивести автора на чисту воду». Сьогодні неможливо водити наукову спільноту за носа протягом тривалого часу: середовище надто конкурентне, уся інформація відкрита й доступна, а потенційний дурисвіт гарантовано втрачає своє становище і репутацію одномоментно.
Як і кожна галузь людської діяльності, наука з роками бюрократизувалась і створила власні ієрархії. Регалії та наукові звання, попри поширений стереотип, не є ліцензією на «істину». Сьогодні вони слугують радше мандатом висловлювати думку, варту обмірковування. Наукові ради й комітети стежать, аби ті, хто висуває гіпотези й теорії, мали мінімальну відповідну кваліфікацію та підготовку. На Заході ця модель працює значно надійніше. Але повірте, навіть у наших суворих і не завжди раціональних реаліях знайти пройдисвіта в інстаграмі набагато простіше, ніж в Академії наук. Поганий добір і система контролю все одно кращі за їх цілковиту відсутність.