Саме такі брудні прийоми обурюють найбільше.
І мова не лише про новинні сайти, яким тільки дай чергове смажене дослідження британських учених. Річ і в самих учених теж. Вони допускають інсинуації і притягують факти за вуха не просто так, а з бажання отримати популярність. Писати жахунчики про «Ібупрофен» і «Парацетамол» вигідно, бо це одні з найбільш ходових ліків, та ще й продаються без рецепта.
Відтак автори можуть розраховувати на широкий розголос і цитування свого, безсумнівно, цікавого дослідження із сумнівним клінічним значенням. А всі любителі теорії змов отримують у руки черговий козир #нас_труять_хімією.
А тим часом в інструкції до «Ібупрофену» чорним по білому написано: не приймати його більше 10 днів поспіль.
Тенденція, з якою збільшується кількість «сенсаційних» досліджень, насторожує. Необхідність читати новини з тверезою головою зростає пропорційно. Не все, що «написано в книжці», є правдою
Доказова медицина має у своїй основі дослідження, які оформлюються в наукові публікації, щоб якомога більша кількість медиків могла з ними ознайомитись і перевірити самотужки, чи відповідають запропоновані висновки дійсності. Щодня в мережі з’являються сотні, якщо не тисячі, нових праць, створюючи океан медичної періодики. Океан, у якому причаїлося багато акул, підводних каменів і цілих айсбергів неправди.
Саме тому автор, хоч і не відмовляє читачам у праві цікавитися медичними науковими публікаціями, усе-таки щиро закликає підходити до кожної статті критично та з холодною головою, пам’ятаючи про обмеженість власної компетенції. Бо найлегше бути обдуреним саме в момент максимальної самовпевненості.
Аби проілюструвати «перли», які можна знайти в профільних журналах, автор пропонує ознайомитися з одним із них — Medical Hypotheses (видавничий дім Elsevier — найбільший у галузі медицини) 356. Позиціонується журнал як видання для публікацій «ідей і теорій, що мало підтверджені експериментально».
Що це за сміливі передові ідеї? — запитаєте ви.
Щеплення викликають аутизм 357. Це загальновідомий фейк, який був спростований уже десятки разів. Першочергово ідея, що вакцини призводять до аутизму, належала Ендрю Вейкфілду — британському лікарю, який одного дня вирішив заробити трохи грошей. Для цього він змовився з деякими батьками дітей, яким було діагностовано аутизм, і юристами. Мета була проста — вибити із Національної служби здоров’я Великої Британії трохи грошей як компенсацію за буцімто спричинену шкоду. Для цього довелося сфальсифікувати результати обстеження дітей (паралельно проводячи над ними неетичні медичні маніпуляції). Але трохи згодом правда спливла на поверхню, а на Вейкфілда чекало позбавлення ліцензії. Утім деякі діячі цю історію ігнорують, продовжуючи доводити брехню. Як, наприклад, автори публікації про тестостероново-ртутну токсичність 358. У ній ідеться про те, що ртуть нібито зв’язується з тестостероном і викликає аутизм (якимось магічним чином). Безневинна на перший погляд теорія, у результаті якої антивакцинатори лікували аутизм інгібіторами (пригнічувачами) тестостерону, фактично роблячи дітям хімічну кастрацію. Ця затія вилилась у скандал таких масштабів, що невдовзі антивакцинатори оговтались і самі виклали спростування своєї маячні 359.
Хтось із читачів може подумати: «Нарешті нормальний журнал, який викриває всесвітню вакцинальну змову!». Тоді їм можуть припасти до вподоби ще такі наукові доробки цього видання.
Високі підбори викликають шизофренію 360.
Про походження клубочків у пупку 361.
І вишенькою на торті є стаття з елегантним нальотом фашизму.
Спільні риси між людьми із синдромом Дауна і людьми монголоїдної раси 362.
Само собою, у журналі повно публікацій про користь гомеопатії.
Із цієї історії можна зробити кілька висновків. По-перше, цікаво, що статті про користь гомеопатії публікуються поряд з дописами про шкоду вакцин і дослідженнями пупкових клубочків. По-друге, публікація в журналі сама по собі не означає нічого. Гіпотеза не стає істиною тільки тому, що хтось поставив на папері штемпель «Затверджую». За бажання та певних навичок у науковій періодиці можна знайти підтвердження будь-якої теорії, хай якою маргінальною й відбитою вона здається. Отже, потрібно навчитися помічати, коли це роблять інші. А ще — удвічі пильніше стежити за собою, аби не вчинити раптом той самий гріх.
355 Не забувайте, що це маніпулятивні твердження автора книжки, але засновані на реальних даних.
Розділ 20 Мистецтво помилятися Як помиляються лікарі?
Доказова медицина — не фікція, а об’єктивна реальність. І всі, хто ставиться до неї упереджено презирливо, обдурюють насамперед самих себе. Радянська й пострадянська освіта, як продукт авторитарного періоду історії, базувалася на авторитетах. Слово академіка / професора / діяча давно забутих часів — закон. А тим паче, якщо це слово написане в книжці.
Як у лікарів, так і в пацієнтів, які доказової медицини не сприймають, стоїть ментальний блок: «мене так навчили — я так роблю — я бачу, що це допомагає!». Для чого читати чуже словоблудство, особливо якщо воно закордонне? Там, за морями, ліки інші, пацієнти інші, взагалі все — інше. Чи я дурний, щоб не довіряти власним очам і досвіду?
Такі люди послуговуються передусім типовим «дворовим» менталітетом. Не впевнений у собі? Задню даєш? Ти що, «за базар не вивезеш»? Усі нормальні дівчата й хлопці знають, що Акела ніколи не схиблює. (А якщо схиблює, значить, так і хотів.) Саме нездатність визнати власну неправоту, неможливість спокійно слухати інших, безкінечна впевненість у власному досвіді призводять до того, що люди по спіралі дедалі глибше опускаються в надра безумства.
Щодо власного досвіду є одна повчальна історія.
У часи Другої світової війни американці багато воювали авіацією (скидали бомби). І їхній повітряний флот постійно втрачав літаки. Для захисту від зенітних гармат на літаки вішали броню. Але в бомбардувальника є критична маса для зльоту. Тому бронювати все підряд не вийде — не лишиться місця для бомб. Відтак треба обирати, куди саме наварювати листи сталі. Заслужені інженери здійснили аналіз ушкоджень літаків, яким вдалося повернутися з бомбардувань на домашні аеродроми. Виявилося, що найбільш продірявленими були крила. Отож цілком логічно броню посилювали саме на крилах. Але літаки падали з тією самою частотою. А потім з’явився пан Єйбрехем Вальд і сказав сакраментальну річ:
Навіть коли крила пошматовані в лахміття, літаку якимось дивом вдається прилетіти назад. Значить, ці ураження не критичні. А от куди встрелили «загиблих» літаків — ми не знаємо, бо не бачимо їх. Логічно припустити, що броню треба вішати на неушкоджені ділянки. Бо коли снаряд потрапляє, наприклад, у кабіну, такий літак падає в море і не доступний для аналізу. А коли не потрапляє — літак вертається додому з цілою кабіною.