За однією з них10 міф виник під час Другої світової війни. Через високу вартість виробництва пеніциліну його масово екстрагували із сечі пролікованих солдатів (більше 50 % пеніциліну виводиться з організму в незмінному вигляді). Оскільки в шпиталях британським солдатам дозволяли пити пиво, об’єми сечі значно зростали. Це збільшувало кількість роботи з перегонки й очищення пеніциліну. Тому командуванням було поширено інформацію, що суміш алкоголю й антибіотиків небезпечна.
В іншому джерелі 11 йдеться про 1950-ті. Антибіотики почали широко застосовувати в лікуванні гонореї та сифілісу. Але коли пацієнт на курсі зловживає алкоголем — він з вищою імовірністю вступає в статеві акти, а значить, продовжує інфікувати партнерів і лише відтерміновує власне одужання. Тому лікарі пустили байку про несумісність, щоб пацієнти до кінця прийому антибіотика (інакше кажучи, до повного знищення збудника) мали менше спокус стрибати в гречку.
Так корисна брехня стала спершу байкою, потім легендою, а тепер — істиною, у якій ніхто не сумнівається (принаймні у вітчизняній свідомості).
Наприклад, на сайті Британського національного інституту здоров’я 12 з цього приводу сказано буквально: «Не пити алкоголь під час хвороби чи приймання ліків — непогана ідея. Але навряд чи помірне вживання алкоголю викличе проблеми, якщо ви приймаєте типові антибіотики».
Однозначно ніколи не можна змішувати алкоголь і метронідазол / тінідазол. Пояснюючи професійним сленгом, така комбінація призводить до накопичення ацетальдегіду та погіршення загального стану пацієнта. Простою мовою: вам буде дуже-дуже-дуже погано. Щоб уявити наскільки, просто знайте, що метронідазол використовували для лікування алкоголізму, викликаючи за його допомогою відразу у спраглих до «вогняної води». Від себе автор хоче також зауважити, що метронідазол виводиться з організму протягом певного часу. Тому, якщо ви випили останню таблетку курсу зранку, а ввечері вирішили трохи розслабитися, — краще відмовтеся від цієї ідеї. Насправді ліпше взагалі почекати пару днів, перш ніж починати випивати знову.
Подібний ефект несумісності інколи (хоч і рідко) може бути в алкоголю та цефалоспоринів / ко-трімоксазолу. Алкоголь разом з лінезолідом збільшує ризик лінезолідової гепатотоксичності (ураження печінки).
Але часом ефекти взаємодії можуть бути неочікуваними: комбінація еритроміцину та алкоголю приводить до пришвидшення всмоктування спирту в кишківнику, що може викликати сильніше сп’яніння від звичної дози улюбленого напою 13.
Загалом це весь перелік застережень.
Для чого авторові займатися пропагандою пияцтва серед людей, які приймають антибіотики? Повірте, цього ніхто не мав на меті.
Але є дуже важливий складник успішного лікування багатьох хвороб, про який, на жаль, часто забувають: комплайнс пацієнта до терапії. Інакше кажучи: чи буде пацієнт ретельно виконувати те, що йому прописали й рекомендували, а чи «заб’є» на умовні пігулки на півдорозі. Так от, комплайнс цей то більше погіршується, що більше різних незручностей (хай і дрібних) супроводжує лікування. Якщо таблетку треба пити шість разів на день, пацієнт імовірніше перестане це робити, ніж якщо тільки один. Якщо треба одразу й назавжди відмовитися від смаженого, гострого, жирного, солодкого, мучного і молочного, пацієнт навряд чи буде строго дотримуватися дієти. Набагато легше почати з того, щоб не їсти білого хліба, а тільки чорний, відмовитися від жирного крему, але дозволити собі шоколад тощо. Так само деякі пацієнти можуть пропустити чергову пігулку антибіотика, якщо йдуть на вечірку, де буде спокуса випити алкоголь. Або взагалі можуть перенести нагальне лікування на «після свят». Значно менше шкоди буде від келиха вина чи пляшки пива, спожитих протягом антибіотикотерапії.
Автор щосили сподівається, що цю інформацію сприймуть адекватно, а не як виправдання зловживання без міри. Якщо ви можете відмовитися від алкоголю взагалі — зробіть це вже сьогодні. І, звичайно, щодо всіх питань про здоров’я консультуйтеся зі своїм лікарем.
Ще одна велика група міфів стосується алергічних реакцій.
Неймовірно велика кількість людей упевнені, що мають алергію на пеніцилін чи якийсь інший антибіотик.
Автор спішить запевнити: переважна більшість у цій кількості помиляється.
За даними наукової літератури, близько 10 % усіх пацієнтів повідомляють про алергію до пеніциліну. При цьому 90 % з них такої алергії насправді не мають 14.
Частина хворих знають про свою алергію з розповідей батьків. Хтось має сплутані спогади з дитинства. Інші свого часу неправильно оцінили власний стан. Бо якщо після прийому антибіотиків починає нудити або з’являється висип — це не є залізним доказом алергії. Більша частина побічних дій антибіотиків має зовсім інші механізми та не пов’язана з гіперчутливістю.
Чому пацієнтам не кажуть про це в лікарнях?
Лікарі недостатньо знають про алергію на антибіотики й рідко консультуються в колег із цього приводу 15. Маються на увазі американські лікарі, бо вони й самі це визнають. Але сумнівно, що ситуація на наших теренах відрізняється.
Тепер цікаве. Припустімо, у вас справді був епізод істинної алергії на антибіотик. Протягом десяти років у 80–90 % пацієнтів ця алергія зникає 16. Тобто пацієнти можуть абсолютно спокійно знову приймати той самий препарат, причому ризик нової алергії у них приблизно такий самий, як і в людей без жодних проблем у минулому.
Усе це не шалені ідеї якихось фріків від медицини. Ту саму позицію поділяють Центр із контролю та профілактики захворювань США 17 та Американська академія алергології та клінічної імунології 18.
Чи є щось погане в тому, що на пацієнтові стоїть клеймо «алергія», навіть якщо її немає? Мінусів надзвичайно багато.
Примітка про алергію на антибіотики в історії хвороби пов’язана з більшою кількістю антибіотикотерапії, більшою кількістю інфекційних ускладнень, більшим ризиком отримати неправильний антибіотик 19.
Пацієнти з «алергією» на пеніцилін проводять у лікарнях на 10 % більше часу, ніж люди без подібної стигми 20.
І найголовніше: через псевдоалергію пацієнту часто призначають антибіотики другої лінії (так би мовити, «запасні» варіанти). А це призводить до їх надмірного використання і глобального зростання резистентності 21.
Тобто через міф про алергію на антибіотики в кожного з нас зростає шанс у майбутньому (дуже недалекому) не вилікуватися від більш-менш серйозної інфекції.
Автор закликає всіх, хто впевнений, що має непереносимість одного чи кількох антибіотиків, звернутися до алерголога, щоб той, провівши проби й тести, допоміг розставити всі крапки над «і».
Крім того, автор закликає лікарів не вірити пацієнтам на слово (не тому, що вони погані, а тому, що люди можуть помилятися). Перевіряйте все, що вам до снаги перевірити. Стежте за актуальними публікаціями.
Ще одне питання, яке просто не можна оминути увагою, — додаткові препарати, які пацієнт отримує разом з призначенням антибіотиків.
Зараз автор спробує відобразити хибну «логіку», якою, на жаль, досі керуються деякі лікарі. Отже, хворий починає приймати антибактеріальний препарат. Є ймовірність, що ці ліки знищать не лише шкідливі мікроорганізми, а й ті, що тихо і мирно живуть у кишківнику протягом усього нашого життя і працюють нам на благо. Аби підтримати бідолах, призначається пробіотик. Крім того, антибіотики можуть викликати алергічні реакції. Тому краще буде, якщо пацієнт одразу паралельно розпочне пити протиалергійні антигістамінні. Крім того, смерть корисних бактерій (про яку вже згадувалося) послабить захист на бар’єрах організму (слизових і шкірі), що може стати причиною мікозів. Значить, наступний препарат, який треба додати, — протигрибковий, з профілактичною метою. Ну, а оскільки тепер хворий приймає асортимент невеликої сільської аптеки, ми починаємо переживати за його внутрішні органи, зокрема за печінку, чому й мусимо призначити який-небудь гепатопротектор.