— Слава! — вигукнув чийсь радісний голос із юрби. — Хай живе його королівська величність!
— Слава!.. Слава!.. — загукали й інші голоси. — Хай живе його королівська величність!..
Чоловічок ніяково відмахнувся і на мить забув, що шкуру треба тримати, тож вона зсунулася йому зі спини й упала на землю. Король, злякано охнувши, знову підняв її.
— Так, дякую, дякую вам, мої любі медлевінґери! Дякую — хай навіть я… Ви ж бачите, як я поспішаю… Я ж щойно порався в моєму городі, обробляв весняну грядку, такі чудові гіацинти, тюльпани, нарциси… коло кожного кущика як поколупаєшся, понахиляєшся, то… а воно ж… Але я подумав…
У першому ряді багатозначно кашлянула маленька товстенька жіночка, й промовець здригнувся.
— Ой, перепрошую! — вигукнув він. — Моя дружина дає мені навздогад, що… Адже сьогодні годилося би повести мову не про мій королівський сад, чи не так? Хоча я обіцяю вам, що ми й там зберемося ще якось-то разом, аби після довгої зими потішитися моєю весняною грядкою, хай-но перші конвалії…
Цього разу дружина кашлянула голосніше.
— Так! — сказав чоловічок і випростав плечі, силкуючись прибрати поставу, яку мають пам’ятники великих полководців. Тепер вовча голова билася йому об жижки. — Тож чи не пора нам перейти вже й до справи, любі мої медлевінґери? А справа наша сьогодні… Хоча, як по правді, то йдеться не про справу, а про Ведура, і це така справа…
Знову дружина кахикнула, і король зробив глибокий вдих.
— Усі ж ми знаємо, що наш любий Ведур не так давно вирішив полишити справу навчання дітей, — швидко проказав чоловічок. — Хоча він таки дуже добрий вчитель, чи не так… Я певен, всім нам було дуже шкода, що він…
— Королю! — суворо прошепотіла жіночка з першого ряду.
— Ну, хто з нас не має своєї… Хто не мріяв про… І от Ведур, не так, як усі ми, чи не правда, здійснив свою мрію і стоїть нині перед нами вже не як учитель, а як винахідник!
І король замовк на хвилину, аж, поки знову не пролунали вигуки: «Слава! Слава!», хоча цього разу мляві, без запалу. Король зітхнув.
— Як винахідник, — повторив він. — І сьогодні Ведур нарешті покаже нам плоди своєї… Він натякнув мені, що ми побачимо багато цікавих… Тож вітайте, разом зі мною (чом би й ні?), вітайте Ведура, нашого винахідника!
І, не чекаючи, поки хтось із глядачів відгукнеться на його заклик, король сам почав, стоячи посеред майдану, гучно плескати в долоні. Цим скористалася вовча шкура й знову почала сповзати йому з пліч, але король на це не звертав уваги. Він плескав своїми дрібними долоньками доти, поки зааплодували й перші глядачі, і тоді, вже під гучні загальні оплески, на середину майдану вийшов Ведур. Аж тоді король підібрав вовчу шкуру й подався до першого ряду, де вже чекала на нього королева. Вона нагородила його лагідним штурханчиком у бік і, забравши шкуру, дбайливо склала у себе на колінах.
— Медлевінґери! — звернувся Ведур.
Тим часом вечорові сутінки стали темрявою, і світло смолоскипів ледь сягало середини майдану. Одначе глядачі невиразно вгадували: Ведур підняв щось угору й показував усім, крутячись довкола власної осі.
«Виглядає, наче яка тонка мотузка, — подумав Нісс. — І від цього залежить усе! О святі духи! Зробіть так, щоби цього разу все запрацювало! Хоча би цей єдиний раз!»
— Друзі! Краяни! Мені приємно, що сьогодні вас прийшло сюди так багато. Я радий нагоді нарешті показати вам, що напрацював за всі ці дні усамітнення у тій моїй майстерні на узліссі. Знаю, дехто з вас уже встиг повірити, що я, либонь, з глузду з’їхав… — Тут громада тихо загомоніла. — Але цього вечора, — сказав Ведур, простягаючи юрбі той мотузок, — я нарешті покажу вам, на що витратив усі ті години на відлюдді.
— Браво! — вигукнув король — і зніяковіло замовк, бо ніхто його не підтримав.
Ведур нетерпляче відмахнувся.
— Не марнуймо часу на балачки! — мовив він. — Ось це — невидиме тут у цім мотузку й тим дивовижніше — найбільший з моїх винаходів, адже саме від нього залежить усе інше. Це — сила струмів.