Моа полетіла назад до кухні.
— Дуже дякую! — сказала вона. — Повторювати це ще раз мені й справді не хотілося б!
Король поклав обидві руки на свою фібулу.
— Медлев! — владно промовив він.
Внизу на подвір’ї Їделунґ заворушився.
— Назад до кухні! — прошепотів король. — Він не має нас побачити! Подумай, якщо він все забув! Для нього ми більше не існуємо!
Брітта, Йоганнес і Ліна стояли біля дверей, схвильовано спостерігаючи, як Їделунґ обтріпував одяг. А тоді спантеличено зробив кілька обережних кроків.
Брітта відчинила двері.
— Тепер вже досить, пане Їделунґ! — крикнула вона. — Ви думаєте, що вам можна будити цілий будинок?
Їделунґ дивився на неї широко розплющеними очима.
— Чому? — збентежено прошепотів він. — А чому я… Та зараз же глупа ніч!
— Власне! — сказала Брітта, підпираючи руки в боки. — А ви товчетеся на подвір’і і горланите так, що ніхто не може спати!
— Я геть нічого не пам’ятаю, Брітто! — розгублено промовив Їделунґ. — Що я тут взагалі роблю? Чого це я вночі на подвір’ї?
— Ви мене питаєте? — обурилася Брітта. — Це я вас питаю, пане Їделунґ! І не могли би ви припинити тикати мені? Моє прізвище Ріттер, я ж не кажу вам просто Курт!
— Ні? — зніяковіло запитав Їделунґ, шкробаючи голову. — А хіба ми не перейшли…
— Ні! — буркнула Брітта. — Не перейшли! — І з грюкотом зачинила двері.
— Він і справді все забув! — скрикнув Нісс, радісно стрибаючи по кухні. — Все, все, все!
— Його і справді шкода! — сказала Ліна.
Моа пурхала навколо лампи.
— Я зняла прокляття! — кричала вона згори. — Більше ніколи Каїн не загрожуватиме медлевінґерам! Я Авель і лі-фея, і…
— І тепер ми йдемо додому! — сказав король, прикриваючи рукою позіхи. — Якщо нам пощастить, ми ще сьогодні поспимо.
— Вже йдемо? — перепитала з недовірою Моа. — Вже зараз?
Король кивнув.
— І нічого не візьмемо з собою? — не вгавала Моа. — Жодної зорової скриньки, жодного денносвіта, взагалі нічого?
— Негоже хотіти мати все найкраще від обох світів, — пояснив король, і Йоганнес помітив, який тужливий погляд він кинув на яскраве світло лампи. — Якщо ми хочемо мати те, що мають вони, нам треба і жити, як вони.
— А чому ні? — вперто допитувалась Моа, але Торіл вже схопив її за руку.
— Ходімо, Моа, — сказав він. — Байдуже, чи король має рацію, чи ні: з ними ми не почуваємося у безпеці. Якби люди довідалися про нас, то ніколи вже не лишили би у спокої. — Він посміхнувся Йоганнесові. — Цим трьом я довіряю, — додав він. — Але ж ти сама пізнала людей.
— Ніссе, Торіле, Моа, ви ще можете попрощатися зі своїми друзями, — сказав король. — І подякувати їм за все, що вони для нас зробили.
Йоганнес зніяковіло дивився на підлогу.
— Ти справді думаєш, що ми не зможемо знову жити разом? — тихо запитав він Торіла. — Так, як раніше?
Торіл, вагаючись, похитав головою.
— Ми не настільки змінилися, як ви, Йоганнесе, — прошепотів він. За кілька кроків від них Антак, Ведур і король прощалися з Бріттою. — Вони нас вчать цього у школі, і ми їм віримо. Але глянь на Моа! Або Антака! — Він зітхнув. — Перш ніж ми змогли би мирно жити разом, мало би багато що статися, — сказав він. — Як у нас, так і у вас.
— Але, можливо, пізніше, Торіле! — благально глянув на друга Йоганнес. — Коли ми виростемо! Коли ти будеш хранителем історії, а я… Може, тоді ми знайдемо можливість знову жити разом? Ми двоє? І Нісс? І Ліна? І Моа?
— Завжди все змінюється, коли дорослішаєш, — замислено сказав Торіл. — Раптом хочеш зовсім інших речей, Йоганнесе, а те, що колись було важливим, узагалі нічого не означає. Але ми знаємо місце, де закінчується тунель.
Йоганнес кивнув.
— До побачення, Торіле! — сказав він. — До побачення, Ніссе, до побачення, Моа! — Він нишком глянув на дорослих, які досі не розходилися і бесідували. — Я розхитаю одну плиту! — прошепотів він. — Якщо Покашиїнський закладе подвір'я плитами! На місці виходу плита завжди буде розхитана. Вам треба буде тільки підняти її. Зможете?
— Готові? — перервав його король. — Не треба патетики, не треба сліз! Ви пережили велику пригоду, але тепер час повертатися додому, в буденне життя!
Один за одним медлевінґери спустилися сходами вниз, а тим часом Моа кружляла в них над головами.
— Величносте! — крикнув Йоганнес. — Твоя вовча шкура!
Вони зникли в тунелі. Торіл і Нісс ішли останніми.
— Може, ми все-таки побачимося! — пошепки гукнув Торіл, махнувши рукою Йоганнесові, який стояв угорі, на сходах.