Йоганнес подивився на неї з недовірою.
— Так, на щастя! — промовив він. — А тепер мені треба робити англійську. Для Країдлінґа.
Він майже дійшов до дверей своєї кімнати, як раптом помітив, що Брітта кудись збирається.
— А чого раптом ти йдеш на роботу? — запитав він. — Сьогодні ж понеділок?
Брітта зніяковіла. Здається, вона навіть зашарілася, подумав Йоганнес. Але ж це Брітта! Ні, з нею такого не буває.
— Ні, ні, я йду на зустріч із Томасом, — сказала вона. — Трохи відсвяткуємо початок його курсів підвищення кваліфікації, і взагалі.
— І взагалі? — перепитав Йоганнес і обережно намацав у кишені золоту монету.
Коли Брітта піде, він знову перевірить плиту на подвір’ї. Вона має бути розхитана.
Заключні зауваги
Під час археологічних розкопок на початку 1990-х років на території вільного ганзейського міста Гамбурга було знайдено кілька срібних пряжок — так званих фібул, якими люди застібали свій одяг приблизно 2000 років тому, коли ще не було ані ґудзиків, ані блискавок, ані липучок: рівно стільки у цій історії правди.
Один мій знайомий мовознавець не вважає дивним, що люди і медлевінґери можуть порозумітися навіть сьогодні, після того, як колись тисячоліттями жили поряд, — це, звісно, за умови, що ви готові у таке повірити. Проте він висловив великі сумніви у тому, що їхня мова впродовж наступних століть розвивалася так подібно до нашої — аж до стилістичних деталей і манери висловлення. Те ж саме стосується і жестів.
Можу сказати лише, що сама я була не менш здивована, ніж він. Я теж очікувала поважніших відмінностей, передовсім в окремих виразах і зворотах. Але мій подив не перешкодив мені записати цю історію такою, якою вона є. Іноді трапляються речі, що їх науці важко осягнути. Завдання літописця ж — передавати правду такою, якою він її пізнав.
