— Класно було б, якби квартира нагорі дісталася вам! Правда, Ліно? — запитав Йоганнес.
— У нас нема грошей ні на цю, ні на будь-яку іншу квартиру, — відповів Томас. Було просто дивовижно, як швидко він уміє поглинати їжу!
— Еге ж, — кинула Брітта. — Але якщо вам там стане нестерпно, на вашому човні, то ти знаєш. Ясна річ, можете переселятися сюди. Ключа ви маєте. — Вона пильно подивилася на Томаса. — Ти, дурню заплішений! — скрикнула вона. — Чого сьогодні вранці просто не відімкнув двері, замість того, щоби будити людей, які тяжко працюють? Чому не дав виспатися?
Томас зіщулився і розрізав другу булочку.
— Ну, ключ нам не для того даний! — вибачливо мовив чоловік. — Я ж не полізу до вас, мов який грабіжник, коли знаю, що ви вдома!
— Угу, — буркнула Брітта, обіймаючи обома долонями свою чашку, ніби намагаючись зігрітись. — Наче й твоя правда.
Ще коли Йоганнес і Ліна були зовсім маленькі, Томас і Брітта обмінялися ключами від своїх помешкань. Тоді Томас іноді забирав Йоганнеса з дитячого садка до себе додому, аби Брітта після роботи мала трохи часу для себе, а інколи й Ліна приходила з Томасом до Йоганнеса. «Тоді це й справді було зручно для них обох, — подумав Йоганнес. — Коли доросла людина працює й сама виховує маленьку дитину, як не бути вдячним за кожну вільну годинку?»
— То ви ще раз зайдете до вашої квартири? — поцікавилася Брітта. — Чи так зразу на човен?
Томас задивився на кошичок із булочками. Свої булочки з маком він вже проковтнув.
— Треба ще позабирати манатки, — відповів він. — А з прибиранням ми вже впорались.
— Можеш з’їсти мою булочку! — дозволила Брітта, підсуваючи кошичок до гостя. — Не соромся.
— Справді? — зрадів Томас. — Чогось я вранці завжди такий голодний!
Ліна захихотіла.
— Мені запропонували піти на курси підвищення кваліфікації, — повідомив Томас, скептично розглядаючи маленький темно-коричневий чотирикутник, якого він щойно розрізав ножем на половинки. — І я погодився.
— Це краще, ніж вічно нидіти без роботи, — схвалила Брітта. — Мені цікаво вчитися, чесно. Я радію з того, що здобуваю освіту. Дарма що весь час втомлена.
Томас кивнув головою.
— І дякую тобі за швацьку машинку, — сказав він. — Мені здається, я пошив гарні фіранки. Обклеїв кругом липкою стрічкою. Як хочеш, то прийди сьогодні ввечері й поглянь знадвору, чи не світять дірки. І тоді й відсвяткуємо входини.
— Круто! — кинув Йоганнес.
— Ніколи не думав, не гадав, що мені доведеться жити в човні, — зітхнув Томас. — Та біда без дощу росте.
— Гей, не всю ж «Нутеллу», ти, нечемо! — крикнула Брітта, вихоплюючи йому з рук слоїк. — Не забувай все-таки, що ти в гостях!
Ліна знову захотілась.
Йоганнес щасливо усміхнувся. «Саме таким і має бути суботній сніданок! — подумав він. — Може, відтепер Томас і Ліна приходитимуть до нас щосуботи? Адже там, на тому баркасі, дуже тісно… Тільки хай би давали нам поспати на дві годинки довше».
Йоганнеса здивувало, що Брітта, відпровадивши гостей, намагалася приховати сльози на очах.
Після обіду вони удвох прибирали помешкання, бо Брітта казала: де живуть двоє, там і прибирати мають двоє. Потім вона, стогнучи й нарікаючи, поробила свої домашні завдання. І от вони вже могли нарешті йти.
— Навіщо ти прихопила шампан? — поцікавився Йоганнес, коли вони йшли знайомими вулицями до гавані, тішачись теплим надвечір’ям. Незвичайно гарна погода як для квітневого вечора.
— Щоби підняти келихи за переїзд, — пояснила Брітта. — І щоби гроші водилися. Гадаю, це приносить щастя. А воно їм обом і справді не завадило б.
Йоганнес пострибав піщаною доріжкою, що вела крізь скверик за собором Св. Міхаеля.
— Гадаєш, насправді їм не дуже хочеться там жити? — запитав у матері.
— Звісно, ні, ти, телепню! — відказала Брітта. — Ну кому хочеться жити на баркасі? Крихітна каюта. І нічний горщик замість туалету. Ні, красно дякую!
— То чого ж вони туди переселяються? — не міг надивуватися Йоганнес, ухиляючись від зіткнення зі псом, що на шаленій швидкості мчав через моріжок.
— Бо грошей не мають, ось чого! — відрізала Брітта. — Господи, і скільки ж тобі років, Йоганнесе! Хіба ти не знаєш, що Томас вже дуже давно не має роботи? В боргах, мов пес у реп’яхах, ще від тих часів, коли був юним пришелепком і гадав, ніби весь світ належить йому. А воно ж зовсім не так.
— Еге ж, — підтакнув Йоганнес.
Мати з сином перебігли через вулицю. Перед ними, понад широким хідником, засвічувалися вуличні ліхтарі; ще далі, у нижній гавані, тихо спочивав туристський пароплав, а біля нього виднів старий навчальний кораблик «Мір», колись найшвидший вітрильник у своєму класі, три щогли якого чорніли супроти вечірнього неба.