— А кораблик цей належить його двоюрідному братові, — повідомила Брітта, повертаючи ліворуч, де сяяв яскраво освітлений фасад адміністративної будівлі порту. — Він його чи то успадкував, чи якось інакше здобув, не знаю до пуття. І раденький, що Томас, за право проживання там, платитиме йому щомісячно кілька євро. Уявляєш, у скільки обійдеться ремонт такого старезного корита? Так от, ці затрати тепер можна покривати з квартплати.
— Тобі про все це Томас розказав? — запитав Йоганнес. Відвідним каналом на чималій швидкості промчав моторний човен у напрямі устя Ельби. Ходові вогні блимали зелено й червоно, і Йоганнес укотре відчув, як у грудях наростає ота туга, котра, можливо, означає, що він хоче згодом стати моряком. Смерком у гавані було ще дивовижніше, ніж за дня. Хлопчикові було невтямки, як можуть існувати люди, що спокійнісінько обходяться без оцього духу води.
— А то хто ж іще? — запитанням на запитання відказала Брітта. — Коли Лінина мати здибала того свого американця й подалася з ним до Штатів, і Томас зненацька лишився сам-один із маленькою дитиною на руках, із великими боргами та без нормальної постійної роботи, ото було йому непереливки! Уявляю… Бідолаха.
— Ну, тепер він піде на курси підвищення кваліфікації, — мовив Йоганнес.
Брітта кивнула. Вони пройшли попід Мишачою вежею і звернули праворуч, на східці, що вели до дерев’яного містка; потім зійшли вниз, на плавучий понтон. На тому березі Митного каналу виднів Шпайхерштадт, відбиваючись у темних водах.
— Ми просто міцно триматимемо за нього кулаки. Аби він якомога швидше дістав нормальну роботу, — сказала Брітта. — А потім і на квартиру щоб розжився. І як вони захочуть до нас прийти, то нехай собі приходять, гаразд, Йоганнесе? Покупатись чи ще там що.
Йоганнес згідливо кивнув головою. Обабіч понтона на чорній воді погойдувалися щільно, бік у бік, прив’язані човни: старі баркаси, прогулянкові шлюпки, навіть дві чи й три шаланди. Але жодних сучасних моторних човнів, жодної яхти. А ще тут панувала тиша. Крім Брітти і Йоганнеса, на понтоні не було нікого.
— Бачиш світло? — запитав Йоганнес. «Корделія-2» була останнім суденцем, добре пришвартованим при самому кінці понтона за плавучим яхт-клубом.
Брітта похитала головою.
— Томас добре постарався, — похвалила вона. — Добре, що їм стала у пригоді швацька машинка, яку я придбала торік!
— Так, — погодився Йоганнес. Тоді він був розбурчався, коли Брітта притягла додому з блошиного ринку швацьку машинку.
— Ти ж не вмієш шити! — сварився він. — За ці гроші краще б купила мені мобілку!
— Треба було бути божевільним, щоби її не взяти! — доводила тоді синові Брітта. — Так дешево! Повір мені, за таку ціну ніхто й ніколи не купить мобілки. А як, може, знову настануть важкі часи, я сама нас двох обшиватиму.
Від цієї думки Йоганнесові стало погано, але, на щастя, важкі часи їх наразі оминали. А тут Томасові раптом треба було чимскоріше затемнити на баркасі всі віконця. Адже, звісно, те, що вони з донькою оселилися на тій «Корделії-2», не було цілковито легальним, і Томас пояснив це Йоганнесові. Що з того, що Томасів двоюрідний брат згодився? Зрештою, існують закони, які визначають, де людям можна жити, а де ні.
— На баркасах не можна? — запитав тоді Йоганнес.
— Ні, не дуже, — сказав Томас. Тому він і пошив оті світлонепроникні фіранки, які не пропускали назовні жодного промінчика світла, адже коли б річкова поліція, час від часу проїжджаючи повз «Корделію-2», помітила, що на цьому суденці кожного вечора горить світло, то запідозрила би щось протизаконне.
— Ні, таки й справді нічого не видно, — проказав Йоганнес. — Добре пошив.
Втім, і з мобілкою хлопчикові пощастило — отримав у подарунок на Різдво.
Кормовим канатом «Корделія-2» була надійно пришвартована до причальної тумби.
— Ваше здоров’я! — виголосила тост Ліна, обережно цокаючись своїм келихом фруктового чаю до Йоганнесового. Коли скло зустрілося зі склом, пробриніло тоненьке «дзень!»
— За ваше здоров’я! — мовив і Йоганнес.
Учотирьох вони сиділи в каюті й пили за нову оселю: Брітта з Томасом — шампанське, а Ліна з Йоганнесом — фруктовий чай. Томас пояснив, що пакетики чаю займають менше місця, ніж пляшки з лимонадом. Адже простір на такому тісному суденці — це, зрештою, найцінніше благо, бо його тут так мало. Ось чому віднині тут не буде ніякої кока-коли, а тільки фруктовий чай.