— Ого! — тихо вигукнув Йоганнес і підвівся, аби ще раз краще роздивитися суденце. Вікна були добре затемнені. Адже ніхто не мав запідозрити, що там, усередині, сидять Брітта з Томасом і пригощаються шампаном. — От було би круто!
Цієї миті на «Корделії» прочинилися вхідні двері.
— Хтось хотів би зіграти з нами у кості? — запросила Брітта.
Ліна підвелася.
— Хтозна, може, тут і непогано! — прошепотіла дівчинка.
— Певна річ! — підтвердив Йоганнес.
Повертаючись із Бріттою додому, він був у цьому переконаний. Таки добре, що Ліна переїхала на баркас!
Чоловік безгучно відчинив дверцята криївки й поставив перед Антаком на підлогу тарілку. Світла досередини проникло мало, але Антак міг роздивитися обриси їжі, бо його очі вже давно звикли до темряви.
Чоловік вийняв йому з рота кляпа.
— Змилуйся! — заблагав Антак, падаючи на коліна. — Змилуйся, Каїне! Змилуйся!
Чоловік йому не відповів — як завжди. Він замкнув дверцята, й Антак заридав.
4
Повернувшись додому, Нісс так і впав у ліжко.
— Не хвилюйся, Ніссе! — мовила Мунна й спробувала пригорнути сина. — Все це нічого не означає. Ми ж з тобою знаємо: Ведур зовсім не збожеволів, він просто… великий винахідник. Ти повинен повірити в це, Ніссе, мій сину! Й одного чудового дня він зуміє це довести.
— Він зробив із себе посміховисько для всього краю! — вигукнув Нісс. — Поприходять усі додому й боки рватимуть від сміху!
— Хіба ти не знаєш, що для людини не має значення, що про неї думають інші, поки сама людина певна, що чинить правильно? — запитала Мунна.
— Ох! — тяжко зітхнув Нісс. — Ти тільки так кажеш. Але закладаюсь на що завгодно, що й тобі миліше було би, коли б ніхто не сміявся з Ведура!
— Бо я його люблю, — відказала Мунна. — Тяжко, коли кривдять тих, кого любиш.
— І саме тому це нікуди не годиться! — сердито наполягав Нісс. — Він мусить нарешті все припинити! Кому потрібен той його вимішувач, навіть якби він працював? Прикро і край!
Мунна суворо подивилася на сина.
— Одного чудового дня ти ще пишатимешся своїм батьком! — запевнила мати й погасила свічку. — Добре виспись, Ніссе. І ніколи більше не кажи нічого подібного про свого батька!
— Авжеж! — прошепотів Нісс, повертаючись на бік. Шкура під ним тепло й м’яко оповила його тіло. Але сон ніяк не приходив.
Думалося про післязавтрашній день у школі, про Торіла, який висловлюватиме йому своє лицемірне співчуття, та про інших, які справді щиро йому співчувають. І хтозна, що гірше, перше чи друге.
Він саме розпочав рахувати до нескінченності (бо Мунна завжди казала, що не існує кращого способу себе заколисати), коли почув, як рипнули двері.
— Ведур! — тихо мовила Мунна. — Нарешті!
Завіса між світлицею і спальнею була опущена, як і щовечора, коли Нісс уже спав, а Ведур із Мунною ще хотіли погомоніти. Спокійні голоси батьків, час від часу тихий смішок завжди гарно присипляли хлопця. Той тихий гомін дарував йому відчуття, що на світі панує надійний лад. І не було жодних таємниць, а якщо десь якісь існували, то Ведур із Мунною не зачіпали їх у тих своїх вечірніх розмовах, коли син міг розчути кожне їхнє слово.
Однак цього вечора щось було не так.
— Ти все-таки не впадай у відчай, Ведуре! — прошепотіла Мунна.
Дивним було вже те, що мати перейшла на шепіт! Нісс так і сів у ліжку.
— Ну, яка різниця? І досі всі вважали, що ти схибнувся, і нині так само вважають! Що, ну що змінилося?
— А те, що тепер вони отримали доказ мого божевілля! — з гірким відчаєм прошепотів Ведур. — Досі вони тільки припускали, підозрювали, одначе все-таки існувала можливість того, що вони помиляються. І от я нарешті сам це довів.
— Та хіба не все одно? — пошепки наполягала Мунна. — Чи йдеться про щось зовсім інше?