— До побачення, Ведуре! — сказав Нісс. — Хай тобі гарно працюється!
— Бувай, любий! — Мунна поцілувала Ведура на прощання і кинула швидкий погляд на Нісса. — Бережи себе!
— Ти ж мене знаєш! — кинув Ведур і відчинив двері.
— Авжеж, — зітхнула Мунна.
Нісс поволеньки дожував останню ложку каші й узяв свого шкіряного ранця.
— Я теж іду! — сказав син.
Мунна саме зачинила двері за Ведуром.
— Якщо побіжиш, — сказала вона, — то, може, ще й устигнеш.
— Так, — мовив Нісс. — А що буде на обід?
— Щось придумаю, коли гляну, що в нас лишилося з припасів, — відповіла Мунна. — Біжи!
Нісс відчинив двері, вдихнув прохолодне ранкове повітря. Весняне сонце стояло ще низько, але вже видно було, що воно день до дня нарощує силу. Вулиця блищала в промінні теплого ранкового світла, а дахи мерехтіли, мов золото, аж Ніссові раптом забажалося побігти, викрикуючи щось шалено-весняне. У ще майже безлистому гіллі берези щебетала синичка, і на якусь частку секунди хлопець відчув, яке все це гарне. Але такі думки не могли затримати увагу хлопця. Нісс припасував заплічника зручніше й кинувся бігти. Десь прокукурікав запізнілий півень, і Нісс повернув у тому напрямку голову.
(Коли добре подумати, то досить часто саме отакі дрібнички й визначають хід подій. Але Нісс, звісно, не міг цього знати. Він зачув кукурікання, повернув голову, щоби побачити, чий же це півень забув, коли починається ранок. Ось так просто це було.)
Півня він не побачив. Але в кінці вулиці помітив розмаяного Ведурового плаща.
За якусь мить він збагнув, що ж у цьому незвичайного. А ось що: майстерня розташована на протилежному краю села!
Зрозуміло, ніхто не вимагав від Ведура, щоб він кожного ранку ходив до своєї майстерні тільки прямим шляхом. Ото тільки, що в кінці вулиці не було нічого іншого, крім палацу, а отже, Ведур міг прямувати лише туди!
Котрогось іншого дня, можливо, навіть ця обставина не викликала б у хлопця жодних підозр. Він-бо знав, що король усе ще вірив у його батька — навіть тепер, коли решта медлевінґерів потайки глузували з Ведура. Але хлопцеві знову пригадався Ведурів невеселий голос за завісою: «Ми з королем у тому певні… Поки доручення не скасовано, я й далі…»
То чого ж Ведур поспішає нині до палацу? Що йому треба обговорити з королем? І про яке таке доручення взагалі йдеться?
У кінці вулиці плащ зник за кованою брамою палацу. «Я так чи інакше запізнився до школи, — понуро подумав Нісс. — Може, на краще? Зате зараз я довідаюсь про щось важливе!»
Скільки сягала пам’ять медлевінґерів у давнину, брама, що вела до королівського палацу, ніколи не замикалася. Та й навіщо б то? Якщо комусь із підданців забажається зробити візит своєму королю, яке було би пуття з того, що гість довго стовбичив би під брамою, калатаючи у дзвінок? А королю чи його маленькій-пухкенькій дружині бігати раз у раз до брами та відчиняти? Яка дурниця!
Отож якщо не замикати, то навіщо й завіси змащувати? Нісс аж злякався — так лунко заскреготали ті завіси, а тоді брама, відчиняючись, зашаркотіла нижнім краєм по гравію.
Ведура вже ніде не було видно. Старі тиси дивоглядних форм височіли понад доріжкою, що, звиваючись, вела до палацу, а поміж ними цвіли форзиції та несправжня смородина. З короля був добрий, заповзятий садівник — хоча хіба він мав інший вибір? Адже королівський сад був такий великий — чи не такий самий завбільшки, як уся решта території села, і потребував догляду.
Нісс обережно причинив за собою браму і, пригинаючись, скрадався вздовж доріжки. Час від часу хлопець зупинявся за кущем і прислухався.
— Мій дорогий Ведуре! — почувся знайомий голос.
Нісс зіщулився. На моріжку, що поза тисовим живоплотом тягнувся до самого палацу, стояв навколішки король і маленькою мотикою розпушував на грядці землю.
— Величносте! — шанобливо звернувся Ведур. — Я хотів дістати дозвіл на…
— Ти ж знаєш, що тобі не треба просити жодного дозволу, — відказав король, підводячись та обтрушуючи землю з колін. — Що ти скажеш про мої конвалії? Чи ти бачив де-небудь щось подібне? Роки моїх трудів пішли…