«Яблуко від яблуні недалеко котиться. Ось що вони подумали би про нас із батьком! — з гіркотою сказав сам собі подумки хлопець. — Який батько, такий син. Один шалений, другий навіжений…»
Але Ведур так ні разу й не обернувся. Швидкою ходою він ішов уперед, час від часу вклоняючись знайомим. Але жодного разу не зупинився, ні з ким не перемовився словом, тож Нісс просто тримався на безпечній відстані.
Спочатку він гадав, що Ведур поспішає додому, аби спакувати речі, прихопити щось таке, що може знадобитися там, де, на його думку, перебував тепер Антак. Головна вулиця села вела повз їхню хату, але Ведур не зупинився, навіть щоби сказати Мунні «Привіт!» На другому краю села батько звернув до лісу. Тепер стало зрозуміло, куди він прямує.
Нісс пройшов рівно стільки, щоби побачити, як Ведур зникне у майстерні, а тоді прихилився до порослої мохом скелі і став чекати.
Можливо, Ведур хотів прихопити з собою котрийсь зі своїх пристроїв?
«Скажімо, вимішувач! — з гіркою іронією подумав Нісс. — Сміхота! І чим би вимішувач йому десь допоміг? Або ще зорова скринька? Але її він навряд чи піднесе самотужки…»
Хлопець подивився на небо: чи високо вже сонце? Із майстерні долинув якийсь гуркіт.
«Отже, не сьогодні, — вирішив Нісс. — Я помилився. Це він запускає свої машини. Тож сьогодні нікуди не вирушить. Але надалі я не спускатиму з нього ока. Батько з королем мають якусь спільну таємницю…»
7
— Banc Raid in Epping… — невпевнено промимрив Йоганнес. — Police cars chased…
— Yes, Йоганнес? — підохочував пан Країдлінґ. Він стояв, підпираючи спиною свій вчительський стіл. Крізь шкіру біліли кісточки його лівої руки, якою він стискав дерево стільниці.
— Police cars chased… — іще раз промимрив Йоганнес. І чому при цьому неодмінно ще треба й червоніти, дужче й дужче? — Banc Raid in Epping. Police cars chased…
— Це ти вже казав, — гостро мовив пан Країдлінґ. — Це місце ти повторив двічі, Йоганнесе Ріттере. Отже, я марно чекаю наступних речень.
Вчитель відштовхнувся від стола й пішов прямо на Йоганнеса. Пан Країдлінґ був високий чолов’яга і, як на вчителя, ще й не старий. Десь тридцять п’ять років, років на п’ять, ну на шість, старший за Брітту.
— І для такого учня, котрий уже втретє полінувався виконати домашнє завдання, це невтішна картина. — Тут він видобув із кишені свого піджака маленьку зелену книжечку й щось туди записав. — Гіршої не може бути, — додав пан Країдлінґ, але так і лишився стояти біля Йоганнесової парти.
І все ж таки хлопець відчув полегшення. Звісно, коли пан Країдлінґ записував що-небудь до своєї маленької книжечки, це не могло не викликати занепокоєння — надто коли там уже відзначено три невиконані домашні завдання. Але це все-таки краще, ніж коли б він пригрозив зателефонувати Брітті. Із плином років Йоганнес збагнув: у школі не повинно бути жодних проблем. У школі в нього все мало бути гладенько й чудово, бо інакше Брітта хвилюватиметься.
— Йоганнесе! — благально мовила мати, коли він отримав усього-на-всього таку дрібничку, як «незадовільно» за диктант. — Не завдавай мені більше такого горя! Прошу тебе!
І Йоганнес уже розумів, що Бріттине хвилювання пов’язане з нею самою не менше ніж безпосередньо з ним: з тим, що вона кинула школу й не здобула освіти; з тим, що зараз вона ціною неймовірних зусиль намагалася надолужити згаяне; з тим, що її минула легковажність спричинилася до її нинішнього тяжкого становища…
— Мені дуже шкода, пане Країдлінґ! — пробурмотів Йоганнес, не підводячи погляду.
— Він майже не мав часу на уроки у вихідні! — мовила Ліна, що сиділа поруч нього, і Йоганнесу відразу стало легше на душі. Хай буде, що буде, — головне, що Ліна завжди підтримає, завжди буде поруч! — Бо ми переїжджали, ми з батьком. До нашої бабусі. А Йоганнес нам допомагав.
Пан Країдлінґ витріщився на Ліну.
— Тебе ніхто не питав, Ліно Маґґеві! — неприязно сказав учитель. — А от із твоїм друзякою я залюбки поговорив би ще раз наодинці.
Пан Країдлінґ двома пальцями підняв Йоганнесів англійський зошит і кинув на парту, мов щось огидне.
— На першій великій перерві підеш до мене, Йоганнесе Ріттере! — звелів він. — Гадаю, ми з тобою повинні поговорити про все докладніше.
— Паскудство! — просичала Ліна, коли пан Країдлінґ знову повернувся до свого стола. — І пощастило ж вам на отакого сусіду! Не дай йому взяти верх над собою.