Несподівано він нахилився над сином і міцно пригорнув його до себе.
— Не хвилюйся, Hicce! — сказав Ведур голосом, який хлопець пам’ятав ще від тих часів, коли Ведур був учителем, батьком, як і всі батьки, а не вигадником, мрійником, з котрого всі насміхаються, хай навіть і не в обличчя — адже товариськість, зрештою, найвища заповідь серед медлевінґерів. — І просто повір у мене. Все буде гаразд, синку! Сам побачиш.
Він випростався — і вже знову був схибнутим винахідником, якого змушений соромитися рідний син.
— Десять оголошень! — повторив Ведур. — Красно дякую, синку! На жаль, не можу допомогти тобі в цій справі, бо майстерня кличе. Але дякую тобі! Ось побачиш: завтрашній вечір принесе нам славу!
І тільки майнув його плащ за мить поміж буків, що зусібіч обступили галявину.
Нісс шпурнув пензлика в горнятко з фарбою.
— Ненавиджу! — пробурмотів він.
Мав би сказати «ненавиджу його», але такі слова не зважувався вимовити навіть подумки.
— У голову не вкладається! — вигукнула Брітта, захряснувши вхідні двері. — Бачиш тих пришелепків, що отам, на вулиці?
— Що? — голосно перепитав Йоганнес. Він саме помив Полліліну мисочку й пішов до комори по харч для морської свинки. Незабаром треба купити свіжого…
— Кляте лайно! — промимрив він. — Стільки мороки з тією свинкою!
— Йоганнесе! — гукнула Брітта. — Ходи подивись! Яка величезна вантажівка! І що вони собі взяли в голову, ким себе уявляють? Це ж я тепер вже ніяк не виїду!
Вона перейшла до кухні, витираючи рушником щойно вимиту голову.
— Тільки-но мені треба вийти, так щось завжди заступає дорогу! Б’юсь об заклад, це ті люди, що вселяються до Дреґерів.
— Не до Дреґерів, — виправив матір Йоганнес, розрізаючи морквину навпіл, — а в їхнє колишнє помешкання.
Брітта зітхнула, витираючи волосся.
— Бідолахи, — мовила вона. — Хоча, знаєш, наприкінці вони були якісь схибнуті. Щоб ото від дурного страху притьмом переїхати до притулку для старих! А мені завжди здавалося, що вони незле дають собі раду самі.
— Певно, — кинув Йоганнес. Він ніколи багато не розбалакував із Дреґерами, а от Брітта останнім часом дуже переймалася долею стареньких сусідів. Відколи вона знову пішла до школи, такі речі неабияк її хвилювали. — Будь ласкава, мамо, відчини мені двері!
Брітта відвела одну руку від голови й прочинила двері на подвір’я.
— Прошу вас, шефе! — мовила вона. — Очам не вірю! Ти дбаєш про ту свою морську свиню?
— Та як завжди, — відказав Йоганнес, ступивши на металеві сходинки, що вели вниз, на подвір’я. — У мене дуже мало часу.
Подвір’я було вузьким чотирикутним кам’яним колодязем, оточеним зусібіч п’ятиповерховими будинками. Багато років тому саме воно наштовхнуло Брітту на думку винайняти цю квартиру.
— Тут буде наш садочок, тільки для нас із тобою! — сказала вона Йоганнесові, куйовдячи йому чуба. — Ти зможеш цілий день гратися й не боятись автомобілів. І друзів своїх приводитимеш. Адже це наш, наш, наш садочок, мій малесенький Йоганнесе, і нікому нема діла до того, чим ми тут займаємося.
Але вони швидко переконалися, що справи з власним садочком були далеко не такі, як їм здавалося. Всі кухонні балкони сусідів виходять на подвір’я, і з настанням літа раз у раз виникають складнощі, коли Йоганнес із друзями бува розіграються й забагато погаласують. «Тут такий обмежений простір, що той галас дуже діє на нерви!» — заявили люди з третього поверху, а якось Брітта з Йоганнесом навіть знайшли у своїй поштовій скриньці листа з підписами: сусіди протестували проти розваг і галасу дітей на подвір’ї. Одного разу до їхніх дверей застукав пан Покашиїнський із другого поверху (цей пан виглядав так, ніби мешкає в будинку, відколи його збудовано, й відтоді ж напомповує пивом своє черево) й заявив, що внутрішній двір належить, мовляв, усім мешканцям будинку.
— Усім! — наголосив він, змішуючи при цьому дух алкоголю (який оповивав його завжди) із тютюновим запахом, що ним була просякнута його одежа. — Те, що ти, дівчино, маєш власний вихід на подвір'я, аж ніяк не означає…
— Оце так, дядьку? — розлютилася тоді Брітта. — Як ти мені тикаєш, то й я тикатиму тобі!
Однак опісля вона пояснила Йоганнесові, що пан Покашиїнський, либонь, таки має рацію. Зрештою, через підвал усі мешканці будинку можуть вийти на подвір'я й користуватися ним. Просто віддавна так повелося, що мешканці перших поверхів «колодязя» доглядали дворик, вважаючи його своїм палісадником.