І тільки старенькі Дреґери ніколи не нарікали. Чи не за всякої погоди вони сиділи на своєму крихітному балкончику й щоразу, коли внизу з’являвся Йоганнес, кидали йому то цукерочку, то шоколадного батончика, то загорненого у газетний папір двадцятицентовика. І навіть коли Брітта запрошувала своїх друзів посидіти й весело погомоніти довгими теплими літніми вечорами, вони ніколи не скаржилися.
— Нехай молодь натішиться життям! — казали вони згори й проголошували тости за Бріттиних друзів, а Брітта пошепки пояснювала товариству, що в келихах у стареньких ніяке не вино, а чистісінький чай з ромашкою.
І от Дреґери виїхали, й ось-ось мало з’ясуватися, що за нові люди відтепер сидітимуть на тому балкончику.
— Іди сюди, Поллілі! — погукав Йоганнес, переступаючи низенький дротяний парканчик. — Несу тобі обід!
Брітта й собі вийшла слідом за сином, поскубла листя гігантського бамбука. Вже давно вона винесла на подвір’я три великі горщики цієї рослини. Яке ж то чудо, примовляла вона, що ці південні сонцелюбні рослини так прижилися на їхньому затіненому внутрішньому дворику, ніби їх створено саме для такого життя!
Крихітний шматочок моріжка, який вона засіяла для Йоганнеса, щойно вселившись, усе ще журився ледь живою зимовою зеленню, а от обидва розскубані трояндові кущі вже пишалися першими пуп'янками на голих стеблах.
— О ні! — скрикнула Брітта. — Невже ти випустив ту звірюку бігати на волі?!
Йоганнес поставив мисочку з харчем на землю.
— Іди, Поллілі, паць-паць! — знову покликав він і простяг морській свинці морквину. Поллілі принюхалась.
— Сьогодні ще ні, — відповів хлопчик матері. — Тоді довелося би весь час за нею наглядати, а я не маю стільки часу! Востаннє вона гуляла в неділю.
— Тоді вона це накоїла в неділю! — люто сказала Брітта, стаючи на вологу траву перед трояндами навколішки. — Ти тільки глянь!
Йоганнес поклав морквину на землю перед Поллілі й підійшов до матері. Чорна земля між голими кущами була розворушена. Висока, мало не до колін, купка ґрунту прикривала чималу нору.
— Мої троянди! — вигукнула Брітта. — Ти що, не розумієш, вони цього не витримають? Я ж тобі сто разів повторювала: випускай свою скотинку, тваринам теж треба жити й таке інше, але гляди, щоби вона не пошкодила моїх троянд! Б’юсь об заклад, вона просто поперегризала корінці, коли ті трапилися їй на дорозі, поки рила собі ту нору!
Йоганнес похитав головою.
— Це не вона, мамо! — заперечив син. — Точно не вона. Морські свинки не риють нір!
— Ага, не риють? — сердито перепитала Брітта, пригорщами беручи землю й засипаючи нею нору. — Хочеш сказати, що я вигадую?
— Та ні, я зовсім не кажу нічого такого! — відбивався Йоганнес. — Є, є нора, я сам її бачу. Але Поллілі ніяк не могла цього зробити.
Брітта пирхнула й випросталася.
— Ніяк не могла, кажеш? — перепитала мати. — А хто ж тоді, смію тебе спитати? Люди з п’ятого поверху — своєю пластмасовою суперлопаткою? Чи Дреґери, якраз перед своїм виселенням? А чи поштар уночі потайки проник на подвір’я через підвал, аби попересипатися пісочком? Ну?
— Польові миші? — обережно припустив Йоганнес. Хоч і знав: тепер тримайся!
— Польові миші! — повторила Брітта, ляснувши себе по чолі. — Не скажу, що в школі я завжди дуже уважно слухала нашого вчителя з біології, але, наскільки мені відомо, миші-полівки — це зовсім малесенькі звірятка, а ця нора — надто вже велика! Чи я помиляюсь?
— Ні, — похитав головою Йоганнес.
— То не смій мені випускати на волю ту звірюку! — звеліла мати. — Поки я житиму — не смій! Я так гарую коло цих моїх трояндочок, так виполюю бур’яни, привожу з села кінські кізяки на добриво…
— Може, кроти? — зробив іще одне припущення Йоганнес. — Дивись, мамо: якраз таку нору й міг вирити кріт! Отже, у нашому дворику завівся кріт!
Брітта обтрусила землю на колінах.
— Посеред міста — кроти! — вигукнула вона. — Авжеж, цілком логічно. Скрізь довкола сам тобі асфальт, бруківка, плити пішохідних доріжок, нижче — річка, але один кріт у нас таки завівся. Може, поясниш, де він тут узявся: попід землею аж сюди прорився? І звідки? З Люнебурзького заповідника?
Йоганнес задивився на купу свіжовиритої землі. Даремні ці суперечки, Брітту все одно не переконаєш. Але хто ж іще міг це зробити, як не кріт? Поллілі ніколи не рилася в землі — жодного разу за все своє морськосвинчине життя.