— Ні і ні! Адже якщо я негайно не позбудуся від матриці Івана, Еріка не вийде за мене заміж і Уотт не звільнить мене від контракту. Вам тільки потрібно надягти на мене цей шолом. Невже я прошу чогось неможливого?
— Від робота? Зрозуміло, — сухо відповів ЕНІАК. — І досить гаятися. На щастя, на вас накладена матриця Івана і я можу нав’язати вам мою волю. Зараз же відобразіть на пластинці своє око. Ну?!
Мартін стрімко пірнув за диван. Робот загрозливо рушив за ним, але тут Мартін знайшов рятівну соломину і вчепився за неї. Він встав і подивився на робота.
— Постривайте, ви не зрозуміли, — сказав він. — Я ж не в змозі відобразити своє око на цій штуці. Зі мною у вас будь-чого не вийде. Як ви не розумієте? На ній повинен залишитися відбиток…
— …малюнка сітківки, — докінчив робот. — Ну, і…
— Ну, і як же я це зроблю, якщо моє око не залишиться відкритим двадцять секунд? Граничні реакції в мене, як в Івана, так? Мигальним рефлексом я керувати не можу. Мої синапси — синапси боягуза. І вони змусять мене замружити очі, як тільки ця штука до них наблизиться.
— То розкрийте їх пальцями, — порадив робот.
— У моїх пальців теж є рефлекси, — заперечив Мартін, підбираючись до буфета. — Залишається один вихід. Я повинен напитися. Коли алкоголь мене запаморочить, мої рефлекси загальмуються і я не встигну закрити очі. Але не здумайте пустити в хід силу. Якщо я вмру на місці від страху, як ви одержите відбиток мого ока?
— От це-то неважко, — сказав робот. — Розкрию повіки… Мартін потягнувся за пляшкою і склянкою, але раптом його рука згорнула вбік і схопила сифон з содовою водою.
— Але є мінус, — продовжував ЕНІАК, — підробка може бути виявлена.
Мартін налив собі повну склянку содової води і зробив великий ковток.
— Я незабаром сп’янію, — обіцяв він неповоротким язиком. — Бачите, алкоголь вже діє. Я намагаюся вам допомогти.
— Ну, добре, тільки покваптесь, — сказав ЕННІАК після певного коливання й опустився на стілець.
Мартін зібрався зробити ще ковток, але раптом уп’явся на робота, ойкнув і відставив склянку.
— Ну, що трапилося? — запитав робот. — Пийте своє… що це таке?
— Віскі, — відповів Мартін недосвідченій машині. — Але я все зрозумів. Ви підсипали в нього отруту. От, виходить, який був ваш план! Але я більше навіть краплі не вип’ю, і ви не одержите відбиток мого ока. Я не дурень.
— Гвинт усемогутній! — вигукнув робот, підхоплюючись на ноги. — Ви ж самі налили собі цей напій. Як я міг його отруїти? Пийте.
— Не буду, — відповів Мартін з впертістю боягуза; намагаючись відігнати гнітючу підозру, що содова і справді отруєна.
— Пийте свій напій! — зажадав ЕНІАК дещо тремтячим голосом. Він абсолютно нешкідливий.
— Доведіть! — сказав Мартін з хитрим виглядом. — Згодні обмінятися зі мною склянкою? Згодні самі випити це отруйне пійло?
— Як же я буду пити? — запитав робот. — Я… Добре, давайте мені склянку. Я відсьорбну, а ви доп’єте інше.
— Ага!, — оголосив Мартін, — от ти себе і видав. Ти ж робот і сам казав, що пити не можеш? Тобто так, як п’ю я. От ти і попався, отруйник! Он твій напій, — він вказав на торшер. — Будеш пити зі мною своїм електричним способом чи зізнаєшся, що хотів мене отруїти? Постривай-но, що я кажу? Це ж будь-чого не доведе…
— Ну звичайно, доведе, — поспішно перебив робот. — Ви цілковито праві і придумали дуже розумно. Ми будемо пити разом, і це доведе, що ваше віскі не отруєне. І ви будете пити, поки ваші рефлекси не загальмуються. Правильно?
— Так, але… — почав непевно Мартін, однак безсовісний робот вже вигвинтив лампочку з торшера, натиснув на вмикач і сунув палець у патрон, від чого пролунав тріск і посипалися іскри.
— Ну, от, — сказав робот. — Адже ж не отруєно? Так?
— А ви не ковтаєте, — підозріло заявив Мартін. — Ви тримаєте його в роті… тобто в пальцях. ЕННІАК знову засунув палець у патрон.
— Ну, добре, може бути, — з сумнівом погодився Мартін. — Але ти можеш підсипати порошок у моє віскі, зрадник. Будеш пити зі мною, ковток за ковтком, поки я не зумію прикласти своє око до цієї твоєї штуки. А інакше я перестану пити. Втім, хоч ти і сунеш палець у торшер, чи дійсно це доводить, що віскі не отруєне? Я не зовсім…
— Доводить, доводить, — швидко сказав робот. — Ну, от дивіться. Я знову це зроблю… Потужна постійна напруга, чи не так? Які ще вам потрібні докази? Ну, пийте. Не спускаючи очей з робота, Мартін підніс до губ склянку з содовою.
— 7{*{1(1}\ — вигукнув робот трохи опісля і накреслив на своєму металевому обличчі дурнувато-блаженну посмішку.
— Такого ферментованого мамонтового молока я ще не пив, — погодився Мартін, підносячи до губ десяту склянку содової води. Йому було вельми незручно, і він боявся, що от-от захлинеться.
— Мамонтового молока? — сипло вимовив ЕНІАК. — А це який рік?
Мартін відсапувався. Видатна пам’ять Івана поки добре служила йому. Він згадав, що напруга підвищує частоту розумових процесів робота і розладнує роботу його пам’яті — це й відбувалося безпосередньо в нього на очах. Однак попереду залишалося найважче…
— Рік Великої Волохатої, звичайно, — сказав він весело. — Хіба ти не пам’ятаєш?
— В такому випадку ви… — ЕНІАК спробував краще розглянути свого співпляшника, який почав двоїтися. — Тоді, виходить, ви — Мамонтобій.
— Саме так! — закричав Мартін. — Нуж бо, смикнемо ще по одній. А тепер почнемо.
— Що почнемо? Мартін зобразив роздратування.
— Ви сказали, що накладете на мою свідомість матрицю Мамонтобія. Ви сказали, що це забезпечить мені оптимальне екологічне пристосування до середовища в поточній темпоральній фазі.
— Хіба? Але ви ж не Мамонтобій, — розгублено заперечив ЕНІАК. Мамонтобій був сином Великої Волохатої. А як звуть вашу матір?
— Велика Волохата, — негайно відповів Мартін, і робот поскріб свою сяючу потилицю.
— Смикніть ще разок, — запропонував Мартін. — А тепер дістаньте екологізер і надягніть мені його на голову.
— Он як? — запитав ЕНІАК, підкоряючись. — В мене відчуття, що я забув щось важливе. Мартін приладнав прозорий шолом у себе на потилиці.
— Ну, — скомандував він, — дайте мені матрицю-характер Мамонтобія, сина Великої Волохатої…
— Що ж… Добре, — невиразно сказав ЕНІАК. Зметнулися червоні стрічки, шолом спалахнув. — От і все, — сказав робот. Може, пройде кілька хвилин, перш ніж подіє, а потім на дванадцять годин ви… зачекайте! Куди ж ви? Але Мартін вже зник.
Востаннє робот запхнув у сумку шолом і чверть милі червоної стрічки. Похитуючись, він підійшов до торшера, бурмочучи щось про відхожу чарку. Потім кімната спорожніла. Згасаючий шепіт вимовив:
— у(г)…