Кіностудія «Вершина» на кожен епізод витрачала в десять разів більше плівки, ніж він займав у фільмі, побивши, таким способом рекорд «Метро-Голдвін-Мейер». Перед початком кожного знімального дня ці купи целулоїдних стрічок проглядалися в особистому переглядовому залі Сен-Сіра — невеликій розкішній кімнаті з відкидними кріслами і всілякими іншими зручностями. На перший погляд там зовсім не було екрана. Якщо другий погляд ви кидали на стелю, то виявляли екран саме там.
Коли Мартін увійшов, йому стало зрозуміло, що з екологією щось не так. Якщо вважати, що в дверях з’явився колишній Ніколас Мартін, переглядовий зал, який купався в дорогій атмосфері вишуканої самовпевненості, виявив до нього крижане ставлення. Ворс перського килима гидливо скулювався під його святотатськими підошвами. Крісло, на яке він наткнувся в густому мороці, здавалося, презирливо знизало спинкою. А три чоловіки, що сиділи в залі, кинули на нього погляд, яким був би спопелений орангутанг, якби він з безглуздої випадковості вдостоївся запрошення в Бекінгемский палац.
Діді Флемінг (її справжнє прізвище запам’ятати було неможливо, не кажучи вже про те, що в ньому не було хоча б однієї голосної) безтурботно лежала у своєму кріслі, затишно задерши ніжки, склавши чарівні руки і спрямувавши погляд великих млосних очей на стелю, де Діді Флемінг в срібних лусочках кольорової кінорусалки флегматично плавала в хвилях перлинного туману.
Мартін в напівтемряві шукав на дотик вільне крісло. У його мозку відбувалися дивні речі: крихітні заслінки продовжували відкриватися і закриватися, і він вже не почував себе Ніколасом Мартіном. Але ким же він почував себе в такому випадку?
Ніколас на мить згадав нейрони, чиї очі-бусинки, ввижалось йому, визирали з його власних очей і заглядали в них. Але чи було це насправді? Незалежно від того, яким яскравим здавався спогад, можливо, це була лише ілюзія. Відповідь, що напрошувалась, була напрочуд проста і до жаху логічна. ЕНІАК Гама Дев’яносто Третій пояснив йому — щоправда, дещо незрозуміло, — в чому полягав його екологічний експеримент. Мартін просто дістав оптимальну рефлекторну схему свого щасливого прототипу, людини, що найповніше підкорила собі своє середовище. І ЕНІАК назвав йому ім’я цієї людини, правда серед плутаних посилань на інші прототипи, наприклад, Івана (якого?) і безіменного уйгура.
Прототипом Мартіна був Дізраелі, граф Біконсфілд. Мартін жваво згадав Джорджа Арліса в цій ролі. Розумний, нахабний, ексцентричний і в манері вдягатися, і в манері триматися, палкий, вкрадливий, вольовий, з плідною уявою…
— Ні, ні, ні, — сказала Діді з незворушним роздратуванням. — Обережніше, Нік. Сядьте, будь ласка, в інше крісло. На це я поклала ноги.
— Т-т-т-т, — сказав Рауль Сен-Сір випинаючи товсті губи і величезним пальцем вказуючи на скромний стілець біля стіни. — Сідайте за мною, Мартін. Та сідайте ж бо, щоб не заважати нам. І дивіться уважно. Дивіться, як я творю видатне з вашої дурної п’єски. Особливо зауважте, як чудово я завершую соло п’ятьма наростаючими падіннями у воду. Ритм — це все, — закінчив він. — А тепер — ні звуку.
Для людини, яка народилась в крихітній балканській країні Міксо-Лідії, Рауль Сен-Сір зробив в Голівуді воістину блискучу кар’єру. У тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятому році Сен-Сір, наляканий наближенням війни, емігрував в Америку, забравши із собою котушки знятого ним міксо-лідійського фільму, назву якого можна перекласти приблизно так: «Пори на селянському носі».
Завдяки цьому фільму, він заслужив репутацію великого кінорежисера, хоча насправді незрівнянні світлові ефекти в «Порах» пояснювались бідністю, а актори продемонстрували гру, незнану в анналах кіноісторії, лише тому, що були вщент п’яні. Однак критики порівнювали «Пори» з балетом і завзято вихваляли красу героїні, нині відомої світу як Діді Флемінг.
Діді була настільки неймовірно гарна, що за законом компенсації повинна була виявитися неймовірно дурною. І людина, яка міркувала так, не обманювалася. Нейрони Діді не знали майже всього. Їй доводилося чути про емоції, і лютий Сен-Сір умів змусити її зобразити деякі з них, однак всі інші режисери втрачали глузд, намагаючись перебороти семантичну стіну, за якою спочивав розум Діді — тихе дзеркальне озеро дюйма в три глибиною. Сен-Сір просто рикав на неї. Цей нехитрий первісний підхід був, очевидно, єдиним, котрий розуміла прославлена зірка «Вершини».