— Що ж, Джорджі, гаразд, — прогарчав я і — вжик! — вихопив брітву-горлорізку.
— Отакої?! — Здивувався Джорджі, але бистро вихопив тєсак, з колодочки лунко вистрілило лезо, і ми стали один проти одного.
— Е ні! Так не годиться, — зауважив Дим і спробував був зняти з себе обмотаний навколо пояса ланцюг.
Одначе Піт міцно схопив його й кинув:
— Облиш їх. Усе правильно.
Отак Джорджі і ваш покірний слуга почали безмовний котячий танок, чудово знаючи манеру один одного й вичікуючи слушної миті. Джорджі все намагався дістати мене блискучим лезом — чик-чик! — одначе жодного разу навіть не торкнувся мене. Повз нас проходили люди й усе те бачили, проте не звертали уваги на таку звичну вуличну сценку. Тут я полічив: «Одін, два, трі!» — й чиркнув брітвой — взз-взз! — але не по ліцу чи глазам Джорджі, а по його руці, що стискала тєсак, і він таки випустив його, братики. Отак. Тесак упав, брязнувши на обмерзлий зимовий тротуар. Я тільки торкнувся брітвой пальців Джорджі, а він уже зачудовано витріщився на червону цівку, що зблиснула під вуличним ліхтарем.
— Так, — сказав я, приступаючи тепер до Дима, оскільки Піт дав йому совєт не розкручувати на поясі «ужа», і Дим того совєта послухався. — Так, Диме, а зараз давай розберемося з тобою!
— У-у-у-ух! — заревів, наче великий безумний звір Дим і так бистро та вправно стяг із себе ланцюга, що можна було замилуватись.
Найкраще, що я міг зробити, це якомога нижче присісти і, стрибаючи по-жаб’ячому, захистити ліцо й глаза. Я так і зробив, братики. Сердега Дим, який звик одразу поціляти в обличчя — хрясь! — аж отетерів. Щоправда, він оперіщив мене по спині так, що я трохи не здурів, але той біль лише примусив мене бистро зреагувати й покінчити з Димом. Розтинаючи зі свистом брітвой повітря, я чиркнув по Димовій лівій ходулі, щільно обтягненій холошею, розпоров її на два дюйми й пустив кров. Дим геть обєзумєл. Він посунув на мене, загавкавши по-собачому — гав-гав-гав! — але я вчинив точнісінько так, як із Джорджі, вклавши всю свою силу й уміння в один порух, і відчув, як брітва увігналася досить глибоко в Димів зап’ясток. Він випустив з рук свого гнучкого «ужа» й заскиглив, як дитина. Тоді, так само підвиваючи, спробував висмоктати із зап’ястя кров, але її було багато, і він став пускати з рота бульбашки. З руки в нього била, хоча й не довго, гарна червона цівка.
— Що ж, кентики, — промовив я, — це буде вам наука. Правда ж, Піте?
— А я нічого не казав, — заперечив Піт. — Я ніколи не казав жодного слова. Поглянь, Дим може гигнути від втрати крові.
— Пусте, — відмахнувся я. — Людина помирає лиш один раз. А Дим помер, перше ніж народився. Крівця в нього швидко зупиниться.
Справді, вени я йому не зачепив. Я дістав із кармана чисту сякачку і власноруч перев’язав Димові зап’ясток. Він усе скиглив, стогнав, та кров нарешті зупинилася, братики. Отож тепер ці барани затямили, хто в них господар і вожак, вирішив я.
Два поранені бійці швидко заспокоїлись у барі «Герцог Нью-Йоркський» подвійними порціями бренді (купили вони за власні башлі, бо я всі свої висипав батькові) й покладеними на порізи сякачками, змоченими в холодній воді. Підстаркуваті ципи, з якими ми так шляхетно повелися напередодні, знову були там і так само кудкудакали, як заведені: «Спасибі, хлопчики» та «Хай береже вас Бог, хлопчики», — хоч цього разу ми задля них грошима не сорілі. Але тут вихопився Піт:
— То як воно, дівчатка? — І купив їм пива — у нього, схоже, кармани були напхом напхані бабкамі.
Отож бабушєнції загомоніли ще голосніше:
— Хай благословляє і береже вас Бог, хлопчики! Ми ніколи вас не викажемо! Ви — найкращі з усіх хлопчиків. Тут я звернувся до Джорджі:
— Що ж, ми повернулися туди, де були, так? Усе, як раніше, все забуто, еге ж?
— Так, так, так, — погодився Джорджі.
Дим, щоправда, мав усе ще ошелешений вигляд, навіть пробелькотів:
— Я б упорався з тим здоровенним видряпком за допомогою свого «ужа», якби на заваді не став один хрєн. — Так наче він оце не зі мною рубався, а з якимось іншим мальчіком.
— Гаразд, Джорджі, — проказав я. — То що тобі, хлопче, спало на думку?
— Ет! — відмахнувся Джорджі. — Не зараз. Не сєгодня.
— Та ти ж дужий дорослий чєловєк, — укоськував я його. — Як і всі ми. Ми ж бо не дітлахи, га, Джорджі? То що там тобі за ідея сяйнула, хлопче?