— Я б йому гарненько поцілив ланцюгом у глаза, — пробубонів Дим, а бабушенції знай гелготіли своє: «Спасибі, хлопчики…»
— Розумієш, це я про той будинок, — пояснив Джорджі. — Ну, той, що з двома ліхтарям біля входу. І з глупой назвою.
— Якою такою глупой?
— Чи то «Пристань», чи то «Пристанище». Якась така глупость. У ньому живе стара ципа зі своїми котами й купою старих цінних вєщєй.
— Тобто?
— Золото, срібло й усілякі коштовності. Мені про це розповів Вілл Англієць.
— Ага, віжу, — кивнув головою. — Все добре віжу. — Я справді здогадавсь, що він має на увазі. Йшлося про Старе місто, що відразу за багатоквартирним будинком «Вікторія». Що ж, справжній ватажок знає, коли треба виказати іншим свою великодушність. — Дуже добре, Джорджі, — похвалив я його. — Чудова думка, її варто реалізувати. Відразу й гайда!
Коли ми виходили, бабушєнції запевнили нас:
— Ми нікому нічого не скажемо, хлопчики. Ви були весь час тут.
— Славні ви дівчатка, — усміхнувся я. — Через десять хвилин ми вам знову купимо питва.
І я повів трьох своїх кентів на мою погибель.
6
На схід від «Герцога Нью-Йоркського» починалися офіси, за ними височіла стара понівечена бібліотека, далі був багатоквартирний будинок «Вікторія», названий так на честь чи то якоїсь перемоги, чи чогось іншого, а за ним тяглися давні будиночки в районі, що мав назву Старе місто. Кілька чудових старовинних доміков, братики, в яких жили худі й сварливі полковники з ціпками в руках, підтоптані овдовілі ципи та глухі літні пані з котами — ті, яких, братва, не торкнувся за всю їхню пречисту жізнь жоден мужчіна. Там справді були старі вєщі, що за них приїжджі дали б чималу грошву, — картини, коштовності й таке інше давнє говно. Тихенько й без пригод ми підійшли до доміка під назвою «Пристанище»; два круглі ліхтарі на залізних стовпах нагадували вартових обіч дверей. В одній з кімнат на першому поверсі тьмяно мерехтіло світло, тож ми, невидимі на темній вулиці, зазирнули у вікно — подивитись, що ж там відбувається всередині. На вікні були металеві грати, як у в’язниці, одначе ми добре все просікли.
А відбувалося там ось що: стара ципа, сива-пресива, із зморшкуватим ліцом, наливала молоко з пляшки в блюдця й ставила їх на підлогу — певно, внизу крутилося безліч котов і кошєк, що без угаву нявчали. Ми помітили кілька жирних скотін, що, роззявивши пащеки й нявкаючи, вистрибнули на стіл. Бабушка з ними всіма розмовляла, щось вуркотливо їм говорила. На стінах у кімнаті було видно безліч картин, давній годинник тонкої роботи, скрізь стояли вази, різноманітні прикраси. Все мало коштовний, старінний вигляд.
— За все це відвалять добрячу дєньгу, братва, — прошепотів Джорджі. — Вілл Англієць не збрехав.
— А як пробратися всередину? — поцікавився Піт.
Я мусив якомога швидше розтовкмачити, щоб випередити Джорджі.
— Насамперед, — прошепотів я, — слід спробувати звичайний шлях у двері. Я підійду і дуже ввічливо скажу, що одному з моїх кентів на вулиці запаморочилось у голові. Джорджі буде готовий це зіграти, коли вона відчинить. Я попрошу її винести води чи викликати по телефону лікаря. А далі все просто.
— Так вона тобі й відчинить! — кинув Джорджі.
— Піймав не піймав, а погнатися можна, хіба не так? — відказав я. Джорджі лише стенув плєчамі і по-жаб’ячому скривив рота.
— А ви двоє, кентики, — звернувся я до Піта з Димом, — станете обабіч дверей. Гаразд?
Хлопці згідливо закивали головами в темряві.
— Тож гайда! — сказав я Джорджі й сміливо ступив до дверей. Там був дзвоник. Я натис кнопку, і в передпокої задеренчало: «др-р-р-р-др-р!» Коли ципа та всі її кошкі почули це деренчання, то, певно, спершу нашорошили вуха, а тоді здивовано завмерли. Тож я натис кнопку ще нетерплячіше. Потім нахилився до щілини для пошти і якнайчемніше гукнув:
— Пані, допоможіть, будь ласка! Моєму другові раптом стало млосно серед вулиці. Дозвольте мені подзвонити лікареві.
Я побачив, що в передпокої спалахнуло світло, і почув, як бабушка зачовгала ножкамі в капцях — човг-човг! — простуючи до дверей. Не знаю чому, але мені спало на думку, що в кожній руці вона тримає по жирному котярі.
— Забирайтеся геть! — гукнула вона несподівано низьким голосом. — Забирайтеся, а то стрілятиму!
Почувши це, Джорджі трохи не зареготав. А я, вдаючи, ніби переживаю і розгубився, виховано проканючив:
— Благаю вас, пані! Моєму другові дуже зле!