— А-а! — закрічал я. — Тепер я врубілся! Брудний, дєрьмовий, вонючій трюк! Це підступно, чуєш ти, гомику! Більше таке не пройде!
— Я дуже радий, що ти нарешті висловив своє невдоволення, — зауважив доктор Бродскі. — Тепер усе легко розставити на свої місця. Ми можемо вводити речовину Людовіка в твій організм різними шляхами. Ну, скажімо, через рот. Але найкращий метод — підшкірний. Отож не опирайся, будь ласка. Це безглуздо. Ти нас не здолаєш.
— Грязниє ублюдкі! — вилаявся я, шморгаючи носом. Тоді додав: — Я не проти насильства і всього того дєрьма. Хай буде так. Але щодо музики, то це нечесно. Нечесно, коли я, слухаючи улюбленого Людвіга вана, Г. Ф. Генделя чи інших, почуваюся хворим. Це свідчить про те, що ви — зіпсуті виродки, і я вам цього ніколи не подарую, пєдікі!
Обидва вони замислились.
— Проводити межу завжди важко, — зрештою озвався доктор Бродскі. — Світ — одне ціле, так само, як і життя. І часом найпрекрасніші, найвищі поривання невіддільні від певного насильства — скажімо, акт кохання чи музика. Ти повинен скористатися своїм шансом, хлопче. Вибір залежить тільки від тебе.
Я нічого не второпав з його трьопа, одначе поквапно сказав:
— Не треба пояснювати далі, сер. — Потім, як завжди, хитруючи змінив тон. — Ви довели мені, що всі ці дракі, насильства і вбивства — гріх, страшний гріх. Я зрозумів цей урок, джентльмени. Тепер я бачу те, чого досі не бачив. Я вилікувався, дякувати Богу.
По цих словах я святобливо звів глаза до стелі. Проте обидва доктори сумно похитали голіверами, а доктор Бродскі сказав:
— Ти ще не вилікувався. Для цього треба чимало зробити. От коли твоє тіло миттєво, відчайдушне реагуватиме на насильство, як на зустріч із змією, — самостійно, без допомоги з нашого боку, без ліків, — аж тоді…
— Але ж, сер, — заперечив я, — цебто сери, я ж бачу, що це — гріх. Це гріх, бо спрямований він проти суспільства, гріх, бо кожен чєловєк на землі має право на життя й на щастя, і нікому не дозволено його бити, долбати чи рєзать. Я багато чого навчився, атож, слово честі!
Доктор Бродскі голосно рассмєялся, ошкіривши білі зубья, й кинув:
— Звичайна єресь свідомого віку, чи щось в етом родє. Я, мовляв, розумію, що є праведне, і підтримую це, але сам грішу. Ні, ні, хлопчику, покладися на нас. І не вішай носа. Все скоро скінчиться. Тепер ти менш як за два тижні станеш вільною людиною. — І він поплескав мене по плечу.
Менш як за два тижні… Ох, братики мої й друзі, та це ж ціле життя! Від сотворіння й до кінця світу. Відсидіти чотирнадцять років без амністії в Держв’язі було б ніщо порівняно з цим. Щодня те саме. Коли через чотири дні після разговора з доктором Бродскі й доктором Бреномом прийшла, як завжди, дєвочка, щоб зробити укол, я відштовхнув її лапу й заявив:
— Ні, досить із вас!
І шприц із брязкотом упав на підлогу. Цікаво, як вони тепер поведуться? А дуже просто — викликали чотирьох-п’ятьох здоровенних білохалатників, ті піхнулі мене на ліжко, притримали, схиливши наді мною усміхнені ліца, а ципа-медсестра сказала:
— Ти, бридке й невдячне бісеня! — І, силоміць проштрикнувши мені руку іншим шприцом, боляче впорснула свою бісову рідину.
Потім мене, геть знесиленого, знову повезли на каталці до того ж таки жахливого кінзалу.
Щодня, братики, там демонстрували однакові фільми — самі дракі та долбаніє, і пурпурова кров бризкала з ліц і тєл, заляпуючи об’єктиви кінокамер. Як правило, на екрані діяли одягнені за останньою запелюшниковою модою мальчікі, що шкірилися й смєялісь. Або ж розгорталися звірячі японські тортури та нацистські знущання й розстріли. І з дня на день мені все більше хотілося померти від нудоти, стрілянини в голівері, зубного болю та все жахливішої спраги. Зрештою, одного ранку я вирішив покласти цьому край і став битися голівером у стіну — гуп-гуп! Але єдиним наслідком цього було те, що я відчув нудоту, бо мої дії нагадували насильство у тих фільмах. Тож я, упокорений і виснажений, дістав ще один укол, і мене, як завжди, відвезли на каталці до ліжка.
І ось настав ранок, коли я прокинувся, поснідав яйцями, грінкою з джемом та чашкою гарячого чаю з молоком і вирішив: «Так довше не може тривати. Скоро це має скінчитись. Я стійко все зносив, але сили мене покинули». Я все чекав, братва, на ципу-медсестру з уколом, одначе вона не з’явилась. Натомість прийшов білохалатник з обслуги й сказав:
— Сьогодні, старий, підеш на своїх двох.
— Піду? — перепитав я. — Куди?
— Туди ж таки, — відповів він. — Так, так, не витріщай очей. Підеш у кіно пішки. Я, звичайно, буду поруч. Відтепер тебе вже не возитимуть у кріслі-каталці.