У Центрі ми вийшли й почовгали до молочного бару «Корова», відверто позіхаючи — а-а-у-у! — під місяцем, зорями й ліхтарями, бо, зрештою, були ж іще мальчікі-підлітки й удень ходили до школи. В «Корові» стало ще велелюдніше. Але той чєловєк, який звечора плів мандрони у «торчку» від молока з «хімією» чи чимось таким, і досі правив своєї:
— Вуличні хлопці, з мертвої матерії народжені погодою в кінно-сінні глільсько-платонічні часи…
Мабуть, він «залітав» того вечора уже втретє чи вчетверте, бо вигляд мав якийсь нелюдський, наче й сам обернувся на вещь, а його ліцо — на крейдяну брилу. А проте, коли вже йому подобалося так довго «мандрувати», то хай би краще скористався одним з окремих стійл у глибині бару, а не муляв людям очі у великій залі, де кожний мальчік міг над ним позбиткуватись — жартома, звісно, адже в «Корові» були хвацькі викидайли, ладні швидко покласти край будь-якому неподобству. Так чи так, а Дим проштовхався до хрєна і, по-блазенському, на все горло позіхаючи, аж було видно мигдалини, копнув його своїм великим і брудним сапогом у ногу. Але той йолоп нічого не відчув — його душа ширяла десь високо над тілом.
Навколо хиляли молоко, кокаїнілися й забавлялись запелюшники (по-нашому, це ті, кого звичайно називають підлітками), хоч були в барі й старші мужчіни та жєнщіни (аж ніяк не з буржуа), що реготали й правили теревені, їхні зачіски й одєжда вільного стилю (переважно просторі вовняні светри) вказували на те, що вони прийшли з репетицій у телестудіях за рогом. У тих дєвочєк були жваві ліца з великими яскраво-червоними ротікамі — вони шкірились, виставляючи напоказ зубья, цілком байдужі до навколишнього розбишацтва. На стереопрогравачі саме скінчилася й зіскочила платівка (Джонні Жіваго, русская кошка, виконувала пісню «Тільки іншим разом»), і в цю мить, коли запала тиша й на програвач мала лягти інша платівка, одна з тих дєвочєк — на вигляд років під сорок, дуже вродлива, з великим, розтягнутим в усмішці ротіком — раптом проспівала якихось півтора такта, наче на підтвердження того, про що вони там патякали. У ту хвилину, братики, мені здалося, ніби до молочного бару залетіла велика птаха, — все волосся на моєму тєлє стало дибки, а шкіру обсипало морозом, немов по ній пробігли крихітні ящірки. Я ж бо ту пісню знав! Це була арія з опери Фрідріха Гіттерфенстера «Das Bettzeug» — невеличкий фрагментик, який співачка просипіла з перехопленим горлом. Лише одна фраза: «Та, мабуть, краще так». Але всередині в мене все затріпотіло.
А от зачумлений Дим, що прослухав фрагмент арії так, наче проковтнув кинутий на тарілку шмацик сосиски, вдався до ще одного свого паскудства: затрубив губами, заскавучав, як собака і, двічі скинувши вгору два пальці, по-блазенському розреготався. Коли я почув і побачив ті шизові Димові жарти, мене аж пересмикнуло, і кров ударила мені в обличчя.
— Вилупок! — просичав я. — Брудний, безмозкий і невихований покруч! — Після цього я перехилився через Джорджі, що сидів поміж мною та бридким Димом, і бистро зацідив Димові кулаком у пасть. Той отетерів, роззявив поддувало й заходився витирати ладонью кров із губи, а тоді здивовано залупав очима то на скривавлену руку, то на мене.
— За що? — як завжди, недоумкувате спитав він. Мало хто помітив цю мою розправу, а ті, хто помітив, залишилися байдужі. Знову зазвучало стерео — цього разу тягуча вєщь з електрогітарним виттям.
— Ти невихований виродок, братику, темнота, що не відає, як поводитись на людях.
Дим люто, по-жлобському блимнув очима й відрубав:
— Не роби так більше ніколи! Я тобі більше не братик і не бажаю ним бути! Він дістав з кишені велику брудну сякачку й заходився промокати кров, спантеличено й насуплено розглядаючи плями, так наче був певен, що сходити юшкою можуть інші, але аж ніяк не він. Дим був співець крові, яка штовхала його на паскудства, а та дєвочка оспівувала музику. А втім, тепер вона разом зі своїми кентами весело реготала — ха-ха-ха! — ротік до вух, зуби виблискують — і навіть не помітила Димової брудної вихватки. Насправді ображений був я. Тож і відказав Димові: