— Я ж казав, — насмішкувато мовив Вірджил.
Вона поглянула на ніж, що тепер лежав біля її ноги. Він був близько, але вона не могла так просто підняти його. Руки кололо, ніби голками, від чого самовільно сіпалися пальці. Зламані кістки в зап’ястку пекло вогнем.
— Тільки поглянь на це, — продовжив Вірджил, сердито розглядаючи канделябр, що висів у нього над головою. — Говард безнадійно застряг у минулому, а от я дивлюся в майбутнє. Ми відкриємо копальню, закупимо нові меблі й проведемо сюди електрику. Авжеж, нам знадобляться слуги, нові автомобілі й діти. Не сумніваюся, ти зможеш дати мені безліч дітей.
— Ні, — заперечила вона, але не спромоглася на щось більше ніж шепіт. Відчула його дотик, мовби він невидимою рукою стиснув її плече.
— Ходи до мене, — наказав він. — Ти була моєю від самого початку.
Гриби на стінах заколихалися, як анемони під водою, випустили хмару пилу, зітхнули. Або ж то зітхнула вона, відчувши млосне, темне бажання, що вже якось накочувалося на неї. Докучливий біль у лівій руці зненацька відпустив.
Вірджил простягнув до неї руки, й Ноемі пригадала, як він обіймав її і як добре було скоритися його волі. В глибині душі вона розривалася, хотіла кричати. Хотіла, щоб він затуляв їй уста своєю долонею.
Гриби засяяли яскравіше, і їй захотілося торкнутися їх, провести рукою по стіні, занурити обличчя в їхній м’який килим. Як же хороше буде лягти серед них, відчути шкірою їхні ніжки. Можливо, ці чудові гриби огорнуть її повністю, залізуть їй у рота, ніздрі, очі — задушать, посіють спори в животі й проростуть з-під шкіри. І Вірджил також ввійде у неї, й весь світ навколо зникне за золотим сяйвом.
— Ні, — крикнув Френсіс.
Вона вже ступила крок із підвищення, але він устиг випростатися і схопити її за ушкоджену руку. Від болю вона здригнулася. Закліпавши, повернула голову до ного й зупинилася.
— Ні, — прошепотів він.
Хоч і зляканий, він забіг поперед неї, затуливши її собою. Його голос звучав кволо, натужно, надламано:
— Відпусти їх.
— Чого б то я це робив? — безневинно спитав Вірджил.
— Так неправильно. Усе, що ми робимо, неправильно.
Вірджил показав йому за плече, на тунель, з якого вони прийшли.
— Чуєш? То вмирає мій батько, і коли його тіло нарешті розвалиться, влада над Сутінню перейде до мене. Мені знадобиться помічник, а ми з тобою, хай там як, рідня.
Ноемі здалося, ніби вона дійсно чує, як десь вдалині стогне і блює кров’ю Говард Дойл, а з кожним його подихом з нього витікає дедалі більше чорної гущі.
— Френсісе, я не жадібний, і можу поділитися, — невимушено сказав Вірджил. — Ми обидва хочемо дівку, але для чого нам сваритися? Каталіна також непогана. Ну ж бо, облиш.
Френсіс підняв ножа, який впустила Ноемі, й навів на нього:
— Тільки спробуй нашкодити їм.
— Цим ти хочеш заколоти мене? Що ж, мушу попередити, вбити мене трохи важче за Флоренс. Френсісе, ти вбив власну матір, і за що? За дівку? А тепер і мене хочеш порішити?
— Котись до біса!
Хлопець кинувся був до Вірджила, але в ту ж мить закляк, його рука з ножем застигла у повітрі. Ноемі не бачила його обличчя, але могла легко уявити собі його вираз. Він був такий же, як і в неї, адже й вона перетворилась на статую, та й Каталіна не могла зрушити з місця.
Загуділи бджоли, посилилось дзижчання. Дивись.
— Не змушуй мене вбивати тебе, — застеріг Вірджил, плескаючи Френсіса по тремтячій руці. — Скорися.
Френсіс зненацька штурхонув його з неочікуваною силою, і Вірджил гепнувся об стіну.
На якусь частку секунди Ноемі відчула Вірджиловий біль. Її жилами прокотилася хвиля адреналіну; змішуючись з її власною, в ній заклекотіла його лють. Френсісе, засранець ти малий. Це все Сутінь — вона поєднала їх у ту мить. Ноемі зойкнула, мало не прикусивши язика, і насилу ступила назад. Закляклі ноги потроху стали слухатись її. Ступила крок, ще один.
Вірджил насупився, зіп’явся на ноги, струшуючи з піджака шматки грибів і пил. Очі його зблиснули золотим сяйвом.
Гудіння наростало, немов поволі закипало. Ноемі здригнулася.
— Скорися.
Зі стогоном Френсіс знову кинувся на нього, але цього разу, готовий до нападу, кузен легко зупинив його, адже був значно сильніший. Заблокувавши Френсісовий удар, він торохнув хлопця по голові. Френсіс заточився, та на ногах утримався. Заїхав Вірджилові в зуби, і той сердито гаркнув.
Люто примружившись, Вірджил обтер кров з губів.
— Ти в мене зараз власного язика проковтнеш, — просичав він.
Вони помінялися місцями, й Ноемі тепер було видно лице Френсіса. По його скроні стікала кров, він хитав головою, широко вирячивши очі й хапаючи ротом повітря, як викинута на берег риба.