Господи Боже, Вірджил зараз це зробить — змусить його проковтнути язика.
Позаду Ноемі гучніше загули бджоли.
Дивись.
Вона крутнулася, і погляд її впав на обличчя Аґнеси — на застиглий у вічному болісному скрику безгубий рот. Затулила вуха. Чому цей шум не скінчиться? Чому він не вгаває і постійно наздоганяє її?
І тут, зненацька, вона усвідомила, що пропустила одну річ, яка була очевидна від самого початку: страшна, моторошна Сутінь, що оповила цей дім, є квінтесенцією болю, якого зазнала ця жінка. Аґнеса. Доведена до безумства, озлобленості, розпачу — та навіть так від неї залишилася якась дещиця, яка тепер волає від болю.
Вона і є той змій, що кусає себе за хвоста.
Вона — сновида, навіки замкнена в кошмарі, нездатна розплющити очі, від яких лишився лише прах.
А те гудіння — її голос. Вона більше не може розмовляти, та досі спроможна кричати про пережиті нею невимовні жахіття, біль і розпач. Її позбавили думок і спогадів, та не вбили пекучої люті, що обпалює розум кожного, хто наблизиться до неї. Чого вона просить?
Просто звільнитися від мук.
Просто прокинутися.
Але вона не може цього — вона ніколи не прокинеться.
Гудіння наростало, загрожуючи завдати Ноемі болю, знищити її глузд, але занімілими пальцями вона таки спромоглася підняти лампу. Замість думати, що вдіяти, почала прокручувати в голові фразу, яку повторювала їй Рут: розплющ очі, розплющ очі. Закрокувала швидше, впевненіше, з кожним кроком проказуючи про себе: «Розплющ очі».
І знову перед нею постала Аґнеса.
— Сновидо, час розплющити очі, — прошепотіла вона і піднесла лампу до обличчя трупа.
Враз спалахнули гриби навколо голови Аґнеси, створивши вогняний німб. Язики полум’я швидко поширилися по стіні, пожираючи органічну речовину, обвуглюючи гриби.
Вірджил закричав хрипким, страшним криком і звалився на підлогу, деручи нігтями плитку, намагаючись піднятися. Френсіс також упав. Аґнеса була Сутінню, а Сутінь — невід’ємною частиною родини, тому шкода, завдана Аґнесі й усій грибниці, вражала і їхні нейрони. До Ноемі ж повністю повернулося усвідомлення реальності — Сутінь відштовхнула її.
Вона збігла з підвищення і кинулася до кузини, обхопивши її обличчя руками.
— З тобою все добре? — спитала.
— Так, — киваючи, відповіла Каталіна. — Так.
Вірджил і Френсіс стогнали на підлозі. Вірджил простягнув руку до неї, спробував піднятися. Ноемі буцнула його в обличчя, та він однаково схопився їй за ногу. Вона відступила, а він тягнув до неї руки і, хоч ходити не міг, намагався підповзти на руках, скрегочучи зубами.
Ноемі зробила ще крок назад, боячись, що він може скочити на неї.
Каталіна підняла ножа, якого впустив Френсіс, стала над чоловіком і, коли він повернув до неї голову, ввігнала лезо йому в обличчя — так само як допіру зробила з Говардом Дойлом, — виколовши око.
Глухо застогнавши, Вірджил упав ниць, а Каталіна ввігнала ніж ще глибше. Весь цей час її губи були міцно стиснені, не випускаючи ані звуку, ані схлипу. Вірджил засмикався, розбризкуючи навсібіч слину, і врешті затих.
Дівчата узялись за руки і подивились на нього. Його кров стікала на чорну голову змія, забарвлюючи її в червоне. Ноемі стало шкода, що в неї нема великого ножа — щоб відрубати йому ту голову, як її бабуся колись відрубала голову рибині.
За міцним потиском Каталіниної руки здогадалася, що кузина прагне того ж.
Застогнав Френсіс. Ноемі присіла біля нього і спробувала посадити його.
— Вставай, — сказала вона йому. — Треба тікати.
— Сутінь вмирає, а разом з нею і всі ми, — пробурмотів Френсіс.
— Ми помремо, якщо не виберемося звідси, — кинула Ноемі.
Полум’я швидко ширилося кімнатою, пожираючи все нові й нові гриби. Горіла вже й жовта завіса.
— Я не можу піти звідси.
— Можеш, — процідила Ноемі крізь зуби, силуючись підняти його, та все намарно. — Каталіно, поможи! — погукала до кузини.
З обох боків вони взяли Френсіса попід руки і потягли до брами. Відчинити її було нескладно, однак, поглянувши на сходи, що тягнулися далеко вгору, Ноемі подумала, що піднятися буде тяжко. Та іншого вибору не було. Озирнулася, поглянула на Вірджила, на якого вже сипалися іскри, і охоплену вогнем кімнату. На стінах навколо сходів також росли гриби, котрі невдовзі спалахнуть, тому потрібно поспішати.
Вони попрямували вгору так швидко, як тільки могли. Ноемі доводилося щипати Френсіса, щоб привести його до тями. Він спромігся подолати кілька сходинок, та останній відрізок шляху Ноемі довелося буквально тягнути його самотужки. Вони опинилися в запилюженому склепі з криптами, що тягнулися під стінами по обидва боки. Ноемі окинула поглядом срібні таблички, трухляві домовини, порожні вази, в яких колись, напевне, стояли квіти, і жменьку крихітних грибочків, що росли на підлозі, освітлюючи її тьмяним світлом.