— Але ж це був інший гриб, та й пожежа — не лісова, — заспокоїла його вона. — А як щось і лишилося, ми повернемося і спалимо його.
— Так і зробимо.
Ця думка заспокоїла його. Досі він міцно чіплявся за простирадла, але тепер відпустив їх і зітхнув. Поглянув на Ноемі:
— А що буде завтра, коли приїде твій батько?
— Ах ти ж шпигун. То ти підслуховував нас весь цей час?
Він зашарівся, похитав головою:
— Ні. Мабуть, це ти мене розбудила, або ж я був у напівсні. Хай там як, а я чув, як Каталіна казала, що завтра приїде твій батько.
— Так, він буде тут із самого ранку. Гадаю, ти йому сподобаєшся. І Мехіко ти полюбиш.
— Я поїду з вами?
— Не можемо ж ми залишити тебе тут. Крім того, це я забрала тебе з гори, а значить — мушу за тобою наглядати. Впевнена, щодо цього мусить бути якийсь закон, — бадьоро промовила вона. Вже давно не щебетала так весело. Говорити так безтурботно було тяжко, заледве повертався язик, та вона таки вичавила з себе посмішку, щоб заспокоїти Френсіса.
Нічого, вона ще всього навчиться. Вся справа у практиці. Вона навчиться жити без тривоги, страхів і темряви в душі.
— Значить, Мехіко, — промовив він. — Це велике місто.
— Тобі там сподобається, — відповіла Ноемі, позіхаючи і прикриваючи рот пораненою рукою.
Френсіс зупинив погляд на її подертих пальцях:
— Дуже болить?
— Трохи, тому поки що ніякого піаніно. Хіба що ми зіграємо дуетом і ти допомагатимеш мені лівою.
— Ноемі, я серйозно.
— Ну, коли серйозно, то болить усе. Але не страшно, загоїться.
А може, і не загоїться, може, вона вже ніколи не видобуде жодної ноти, вже ніколи не гратиме. Але зараз казати того не хотілося — в цьому не було сенсу.
— Я чув, як Каталіна казала тобі поспати. Здається, це саме те, що тобі потрібно.
— Та ну. Це нудно, — віджартувалась вона, помахуючи пачкою сигарет.
— Мучать кошмари?
Ноемі знизала плечима, але не відповіла, мовчки постукавши пальцем по пачці.
— Жахи про матір мені не снилися, але, мабуть, ще будуть, — мовив Френсіс. — Мені снилося, ніби будинок зцілився, і я був у ньому, але цього разу виходу з нього не існувало. Я був там сам-один, а всі двері в ньому — замуровані.
Вона стиснула пачку:
— Це вже в минулому. Запевняю тебе.
— Уві сні він був ще більший, величніший — такий, як до занепаду. Яскраві кольори, свіжі квіти в оранжереї. Всередині нього росли рослини, а на сходах і в кімнатах стояли цілі грибні ліси, — продовжив він спокійним, рівним тоном. — Коли я ходив там, з моїх слідів проростали нові гриби.
— Будь ласка, годі, — не витримала вона. Хай би вже краще йому снилися вбивства, кров і випущені нутрощі. А згадка про гриби занадто дратувала її.
Кинула пачку. Вони обоє втупилися в підлогу, туди, де вона впала — між стільцем і ліжком.
— А що, як воно нікуди не зникло? Що, як воно досі є в мені? — спитав він надтріснутим голосом.
— Не знаю, — просто відказала Ноемі.
Вони зробили все, що могли: спалили гриб, зруйнували Сутінь і випили Мартиного зілля. Тож усьому мав настати кінець. Однак лишилося ще одне. Кров.
Френсіс похитав головою, важко зітхнувши:
— Якщо воно досі є в мені, треба покласти йому край. Тобі не можна бути поряд, це…
— Це був усього лиш сон.
— Ноемі, ти не слухаєш.
— Ні! Це був сон, а сни не можуть завдати шкоди.
— То чому ти не ляжеш поспати?
— Бо не хочу. І це не має ніякого стосунку до страху. Кошмари нічого не означають.
Він хотів був заперечити, та вона підсунулася ближче, лягла під ковдру і обійняла його. Відчула його руку в себе на волоссі, почула, як спершу закалатало, а тоді рівно забилося його серце.
Поглянула на нього. Його очі блищали від сліз.
— Я не хочу ставати таким, як він, — прошепотів він. — Я можу невдовзі померти. В такому разі кремуйте моє тіло.
— Ти не помреш.
— Ти не знаєш напевне.
— Ми будемо разом, — з упевненістю сказала вона. — Ми будемо разом, і ти більше ніколи не будеш сам. Це я можу сказати напевне.
— Як ти можеш це знати?
Вона повела розповідь про те, яке чудове і яскраве життя у місті, про райони, де ще зовсім недавно були голі поля, а нині здіймаються в небо нові високі будинки, і де немає ніяких страшних таємниць. Сказала, що є й інші міста, де землю зігріває яскраве сонце, яке поверне колір його щокам. Вони оселяться біля моря, в будинку з великими вікнами без усяких портьєр.
— Маєш хист розповідати казки, — пробурмотів він, обіймаючи її.