Тарілки прибрали у тиші. У тиші подали й головну страву: курку в непривабливому білому соусі з грибами. Вино, якого їй налили, було дуже темне й солодке — зовсім не на її смак.
Колупаючи гриби виделкою, Ноемі розглядала вміст темних шафок довкола.
— Тут переважно срібло, так? — спитала. — Це з вашої копальні?
Френсіс кивнув:
— Так, коли вона ще працювала.
— Чому її закрили?
— Спершу почалися страйки, а тоді… — почав був Френсіс, але його мати різко підняла голову і зиркнула на Ноемі.
— Ми не розмовляємо за столом.
— Навіть не просите передати сіль? — безтурботно спитала Ноемі, крутячи виделку в руці.
— Я розумію, що ви маєте себе за велику дотепницю, але за вечерею ми не розмовляємо. Таке правило. У цьому домі цінують тишу.
— Облиш, Флоренс. Гадаю, заради нашої гості можна трошки й потеревенити, — сказав старий чоловік у чорному костюмі, якого попід руку завів у їдальню Вірджил.
Старий — не зовсім відповідне слово, тут скоріше підійшло б древній. Обличчя поморщене, на лисому черепі лишилося всього кілька волосин. А ще він був страшенно блідий, аж білий — наче якась підземна істота. Майже як борозняк. Бліду шкіру вкривало пурпурово-синє плетиво тонких судин.
Дочовгавши до свого місця, він сів на чолі столу. Вірджил зайняв місце праворуч від батька, у тіні.
Старому тарілки не поставили — лише келих темного вина. Певне, встиг повечеряти, а сюди спустився лише заради Ноемі.
— Сер, мене звуть Ноемі Табоада. Рада зустрічі з вами, — представилась вона.
— А я Говард Дойл, батько Вірджила, хоч, припускаю, ви й так здогадалися.
Його шия була закутана у старомодну хустку, заколоту срібною шпилькою, на вказівному пальці — масивний перстень із бурштиновою вставкою. Старий пильно подивився на Ноемі. Хоч уся його подоба давно втратила будь-який колір, очі були напрочуд сині, ясні, без жодних слідів старечої катаракти. Вони пломеніли холодним полум’ям на старому обличчі, вимагаючи її уваги, розтинаючи її своїм поглядом.
— А ви, міс Табоада, темніша від своєї кузини, — промовив Говард, завершивши розглядати її.
— Даруйте? — перепитала вона, гадаючи, що то їй почулося.
Віна показав на неї пальцем:
— Ваші шкіра і волосся. Вони темніші, ніж у Каталіни. Припускаю, у вас проявилися скоріше індіанські, ніж французькі корені. У вас же є індіанські корені, як і в більшості тутешніх метисів?
— Каталінина мати була француженкою. Мій батько з Веракруза, мати — з Оахаки. По її лінії нам передалася масатекська кров. До чого ви ведете?
Старий усміхнувся, стискаючи губи, й вона уявила його зуби: жовті, криві.
Вірджил махнув рукою служниці, й вона поставила перед ним келих вина. Решта їли мовчки. Отже, ця розмова була лише для двох.
— Це так, просто спостереження. А зараз, міс Табоада, скажіть, чи поділяєте ви думку пана Васконселоса, що обов’язком — ні, долею — мексиканського народу є дати початок новій «космічній» або «бронзовій» расі, що перевершить решту людських рас? Усупереч дослідженням Давенпорта і Стеґґерди?
— Ви про їхню роботу на Ямайці?
— Неймовірно! Каталіна не помилилася. Ви дійсно знаєтеся на антропології.
— Так, — відповіла вона. Продовжувати цю розмову їх не хотілося.
— Що ви думаєте про змішування вищих та нижчих расових типів? — вів далі дідуган, ігноруючи її дискомфорт.
Ноемі відчула, як до неї прикипіли погляди всієї родини. Все ж її присутність була для них чимось новим, зміною звичного ладу. Вона була новим організмом, що опинився у стерильному середовищі. Усі чекали на її реакцію, щоб проаналізувати та зробити висновки. Що ж, хай знають, що вона може тримати себе у руках.
Вона вміла ладнати з неприємними чоловіками. Як би не старалися, їм було годі вколоти її. Коктейльні вечірки і вечері в ресторанах навчили її, що, коли реагувати на їхні дошкульні зауваження, це їх лише розохочує.
— Я читала одне дослідження Ґаміо, в якому він стверджує, що населення цього континенту вижило завдяки жорсткому природному відбору, і європейці від змішування з ними лише ви´грають, — відповіла вона, стискаючи виделку й відчуваючи пальцями її холодний метал. — Ця теорія нівелює ідею вищої і нижчої рас, чи не так? — додала невинно, однак дещо в’їдливо.
Старшого Дойла її відповідь нібито вдовольнила. Він збадьорився:
— Не ображайтесь на мене, міс Табоада. Я не хотів вас зачепити. Просто ваш співвітчизник Васконселос говорить про таємниці «естетичного смаку», який допоможе сформувати цю нову расу. Думаю, ви є чудовим зразком.