— Доброго ранку, — сказала вона. — Учора нас не познайомили. Мене звуть Ноемі.
Обоє дивилися на неї мовчки, не відповідали. Відчинилися двері, й у кухню з відром у руках зайшла сива жінка. У ній Ноемі впізнала служницю, яка вчора накривала на стіл. На вигляд вона була ровесницею чоловіка. Жінка також не привіталася, тільки злегка кивнула. Повторивши її жест, парочка на лавці повернулась до роботи. Невже у Домі-на-Горі всі дотримуються політики цілковитої тиші?
— Я…
— Ми зайняті, — сказала служниця.
Троє слуг опустили очі. На їхніх блідих обличчях читалася байдужість до розмови, якою б блискучою не була співрозмовниця. Очевидно, Вірджил або Флоренс сказали їм, що Ноемі не така вже й важлива персона і її присутність у домі не має їх турбувати, от вони і не турбувалися.
Прикусивши губу, вона вийшла з дому через задні двері, відчинені служницею. Надворі було холодно, туманно, як і напередодні. Пошкодувала, що не вдягнула чогось зручнішого, на кшталт сукні з кишенями, в яких могла б носити сигарети і запальничку. Щільніше закуталася в червоне ребозо.
— Сподобався сніданок? — почувся ззаду голос Френсіса. Він вийшов крізь ті ж двері, одягнений у товсту плетену кофту.
— Так, було смачно. Як твої справи?
— Усе добре.
— Що там? — спитала вона, показуючи на дерев’яну споруду, загорнуту в туман.
— У тій повітці ми тримаємо генератор і пальне. Позаду неї — каретний сарай. Хочеш подивитись? А опісля того можемо прогулятися кладовищем.
— Залюбки.
Каретний сарай виглядав так, ніби там мав стояти катафалк і двійко чорних жеребців, але натомість там були машини. Одна — стара, розкішна автівка, на якій її привіз сюди Френсіс, інша — новіша, але набагато скромніша на вигляд. За сараєм починалася стежина. Вони рушили нею серед дерев і туману, доки не натрапили на залізну браму, прикрашену візерунком змія, що пожирає власний хвіст. Такий самий Ноемі бачила в бібліотеці.
Вони пройшлися тінистою стежиною, дерева над якою стояли настільки щільно, що світло майже не пробивалося між їхнім віттям. Ноемі спробувала уявити собі це кладовище доглянутішим, із підстриженими кущами, акуратними клумбами. Нині ж воно стояло всуціль поросле бур’янами і високою травою; ще трохи, і буйна рослинність поглине там усе. Пам’ятники заросли мохом, із землі на могилах пробивалися гриби. Видовище наганяло смуток. Навіть дерева там мали скорботний вигляд, хоч вона й не могла зрозуміти чому, адже це звичайні дерева.
Подумала, що сумного вигляду англійському кладовищу надають не окремі елементи, а вся їхня сукупність. Занедбаність — це одне, та занедбаність укупі з тінями від дерев і бур’янами, що буяли на могилах, а також холодом, перетворювали те, що мало би бути звичайним поєднанням рослин і могил, на страшенно гнітюче видовище.
Ноемі відчула жаль до кожного, хто тут похований — як і до всіх мешканців Дому-на-Горі. Придивившись уважніше до одного, другого надгробка, вона спохмурніла.
— Чому на всіх стоїть один рік: 1888-й?
— До незалежності тутешньою шахтою управляли іспанці. Після них вона багато років простоювала, бо ніхто не вірив, що з неї можна добути бодай трохи срібла. Однак мій двоюрідний дід Говард вважав інакше, — відповів Френсіс. — Він привіз з Англії сучасну техніку і робітників. Якийсь час усе йшло добре, проте за кілька років після відкриття копальні спалахнула епідемія, яка вбила більшість англійців. Тут вони й поховані.
— А далі? Що він зробив тоді? Виписав з Англії нових?
— Ні, у тому не було потреби… В нього завжди був чималий контингент мексиканців… але тут поховано не всіх з них. Здається, їхні могили знаходяться у Ель-Тріунфо. Про це треба питати у дядька Говарда.
Значить, це місце призначалося для обраних, хоча, на думку Ноемі, так було навіть на краще, адже родини місцевих робітників, напевне, хотіли відвідати їхні могили, а тут, віддалік решти міста, зробити це було б неможливо.
Рушили далі, доки Ноемі не спинилася перед мармуровою статуєю жінки з вінком у руках на п’єдесталі. Вона стояла біля дверей із фронтоном, що вели до мавзолею. Над ними великими літерами було вирізане прізвище родини — Дойл, під ним — фраза латиною: Et Verbum caro factum est[4].
— Хто це?
— Це пам’ятник моїй двоюрідній бабусі Аґнесі, вона померла під час епідемії. В цьому мавзолеї поховані всі Дойли: мої двоюрідна бабуся, дідусь із бабусею і кузени, — відповів Френсіс, затнувшись і поринувши у незручну мовчанку.
Тиша, що панувала не лише на кладовищі, а у всьому домі, неабияк спантеличувала Ноемі. Вона ж бо звикла до гуркоту трамваїв, реву автомобілів, співу канарок біля фонтана на подвір’ї, гавкоту собак, музики з приймача і тихенького мугикання кухарки на кухні.