— Це сталося під час революції. Одне потягнуло за собою інше, і врешті робота зовсім стала. У дев’ятсот п’ятнадцятому, коли народився Вірджил, шахту закрили остаточно і затопили.
— Отже, йому тридцять п’ять, — сказала Ноемі. — А ти набагато молодший.
— На десять років, — кивнувши, відповів Френсіс. — Різниця між нами значна, але в дитинстві інших друзів у мене не було.
— Хіба ви не ходили до школи?
— Ми були на домашньому навчанні.
Ноемі спробувала уявити собі, як у цьому будинку лунає дитячий сміх, діти граються в хованки, крутять дзиґу чи кидають м’яча, але не змогла. Тут так не заведено. Тут потрібно народжуватися одразу дорослими.
— Можна спитати у тебе дещо? — озвалась вона, коли вони вийшли біля каретного сараю й за пеленою туману забовванів Дім-на-Горі. — Чому за столом всі зобов’язані мовчати?
— З огляду на вік дядько Говард дуже чутливий і вразливий до шуму. А стіни будинку добре проводять звук.
— Хіба його кімната не нагорі? Навряд чи до нього долинають розмови з їдальні.
— Звуки долинають усюди, — відказав Френсіс, не зводячи очей з будинку. — Хай там як, а це його дім і він встановлює тут правила.
— І ви ніколи їх не порушуєте?
Він глянув на неї дещо спантеличено, немовби досі йому не приходило в голову, що це взагалі можливо. Вона була переконана, що цей хлопець ніколи в житті не напивався, не гуляв допізна і не перечив родинним порядкам.
— Ні, — відповів він з тією самою ноткою смирення в голосі.
Зайшовши на кухню, вона зняла кофту і віддала її Френсісу. Тепер там була тільки одна служниця — та, що молодша. На них навіть не глянула, з головою занурена в роботу.
— Ні, залиш її собі, — чемно наполіг Френсіс. — У ній тобі буде тепліше.
— Не можу ж я відбирати у тебе одяг.
— У мене є ще.
— Дякую.
Він усміхнувся їй. Увійшла Флоренс, у тій же темній сукні. Суворо зиркнувши на Френсіса й Ноемі, як на дітей, що нишком наїлися цукерок, вона промовила:
— У їдальні вже чекає обід.
Цього разу за столом їх сиділо троє — без старого та Вірджила. Обід минув швидко. Коли тарілки прибрали, Ноемі повернулася до кімнати. Коли туди їй принесли вечерю, подумала, що їдальня призначалася тільки для першої зустрічі, а сьогоднішній обід був радше винятком із правил. Із тацею їй принесли і лампу, яку вона поставила біля ліжка. Спробувала читати «Відьомські культи, оракули й магічні обряди народу Азанде», але постійно відволікалася. «Будинок дійсно проводить геть усі шуми», — подумала вона, дослухаючись до скрипу дощок.
Її погляд зачепився об пляму плісняви на шпалері в кутку кімнати. Одразу згадалися широко поширені у Вікторіанську добу зелені шпалери, фарбовані сполукою миш’яку, відомою як «паризька зелень». Вона десь читала про мікроскопічний грибок, під дією якого папір виділяє миш’яковмісний газ, що впливає на самопочуття людини.
Таким чином, одні з найцивілізованіших європейців, по суті, вбивали самі себе, коли грибок вступав в реакцію зі шпалерним клеєм. Ніяк не могла пригадати назву того грибка. На кінчику язика крутилося якесь латинське слово — здається, brevicaule, але вона не була певна. Її дідусь був хіміком, а бáтьків завод займається виготовленням фарби, тож воно й не дивно, що вона знає, в яких пропорціях слід змішати сульфід цинку і сульфат барію для отримання літопону — і багато чого іншого.
Але шпалери були і близько не зелені, а тьмяно-рожеві, як зів’ялі троянди, тільки ще з бридкими жовтими колами. Коли придивитися ближче, вони нагадували віночки. Хай би вже краще були зелені шпалери, а не ця бридота. Коли заплющила очі, ці жовті кільця на чорному тлі ще довго танцювали в неї перед очима.
5
Уранці Каталіна знову сиділа біля вікна з байдужим виглядом — геть як попереднього разу. Ноемі пригадалася картина, яка висіла в них удома. На ній було зображено Офелію, яку течія несе річкою між порослих очеретом берегів. Такий вигляд мала і Каталіна того ранку. Та попри те було добре побачити її, посидіти погомоніти про життя у Мехіко. Знаючи, що Каталіні подобаються такі речі, Ноемі розповіла їй про виставку, на яку ходила три тижні тому, а потім з такою точністю зобразила кількох їхніх спільних друзів, що уста Каталіни розтягнулися в посмішку, і вона аж засміялася.
— Ти так гарно пародіюєш їх. Скажи, ти ще займаєшся в театрі? — спитала Каталіна.
— Ні. Зараз мене більше цікавить антропологія. Планую вчитися в магістратурі. Хіба ж не цікаво?