— Завжди в нашої Ноемі нові ідеї, завжди вона у пошуках чогось нового.
Ці слова Ноемі чула не раз. Очевидно, що скептичне ставлення рідні до її навчання в університеті мало деякі підстави, адже вона уже втретє змінювала предмет своїх інтересів, але вона також твердо знала, що прагне присвятити своє життя чомусь особливому. І хоч досі не вирішила, що це буде, антропологія здавалася найперспективнішим з усіх її попередніх захоплень.
Хай би що казала Каталіна, Ноемі не заперечувала, адже слова кузини зовсім не нагадували докори батьків. Каталіна вся ніби складалася із зітхань і м’яких, як шовк, фраз, і охоче вірила у мрії Ноемі, бо й сама була мрійницею.
— А ти чим тут займаєшся? І не думай, ніби я не помітила, що ти майже перестала писати. Невже вдавала, що живеш на далеких болотах, як у «Буремному перевалі»? — сказала Ноемі. Каталіна зачитала «Буремний перевал» до дір.
— Ні, я жила у цьому домі. Він займає більшість мого часу, — відповіла кузина, торкаючи рукою оксамитову портьєру.
— Планувала зробити ремонт? Якщо знесеш його весь і відбудуєш заново, я не заперечуватиму. Моторошно тут якось, тобі так не здається? Та й холодно нівроку.
— І сиро. Тут дуже сиро.
— Мені вчора було так холодно, що сирості я й не помітила.
— Це все темрява і сирість. Тут постійно темно й сиро, того і холодно.
Поки Каталіна говорила, усмішка зійшла з її губ, а очі, досі такі далекі, глянули на Ноемі з неочікуваною гостротою. Узявши сестру за руки, вона нахилилася до неї й зашепотіла:
— Я хочу попросити в тебе про послугу, але про це не можна нікому розповідати. Пообіцяй, що не розкажеш. Обіцяєш?
— Обіцяю.
— У місті живе одна жінка. Її звуть Марта Дюваль. Вона дала мені ліки, але вони вже закінчились. Сходи до неї і візьми ще. Ти зрозуміла?
— Так, авжеж. Що це за ліки?
— Це неважливо. Головне, щоб ти виконала моє прохання. Можеш зробити це? Благаю, скажи, що зможеш і нікому не розкажеш.
— Так, якщо тобі це потрібно.
Каталіна кивнула. Вона так міцно стискала Ноемі руки, аж впивалася нігтями у шкіру.
— Каталіно, я поговорю з…
— Тихо. Тебе можуть почути, — промовила Каталіна і замовкла, зблиснувши очима.
— Хто мене почує? — повільно спитала Ноемі в кузини, що незмигно дивилась на неї.
Нахилившись до неї, Каталіна прошепотіла їй на вухо:
— Воно у стінах.
— Що у стінах? — спитала Ноемі рефлекторно, не знаючи, що говорити у відповідь на пустий, як у сновиди, погляд кузини.
— Вони говорять зі мною, розповідають таємниці. Не слухай їх, Ноемі, затули вуха. Тут є привиди. Вони справжні. Ти їх ще побачиш.
Враз відпустивши її руки, Каталіна встала, вчепившись у портьєру, і виглянула у вікно. Ноемі вже збиралася попросити пояснень, але тут до кімнати зайшла Флоренс.
— Приїхав лікар Каммінс. Коли скінчить оглядати Каталіну, він спуститься до вас у вітальню, — сказала жінка.
— Я можу лишитися тут, — відповіла Ноемі.
— Він буде проти, — твердо заперечила Флоренс.
Хоч могла б і наполягти на своєму, Ноемі все ж вирішила не сперечатися й піти. Вона добре знала, коли краще поступитися, й відчувала, що зараз наполегливість викличе лише ворожість у відповідь. Якщо зчинятиме галас, її можуть навіть відправити додому. Вона чудово розуміла, що вміє бути дуже незручною гостею.
Удень, із відкритими шторами, вітальня виглядала ще менш привітно, ніж увечері. По-перше, тут було холодно, бо вогонь у каміні згас. До всього ще й світло з вікон чіткіше відкривало всі недоліки кімнати. Вицвілі велюрові крісла здавалися нудотно-зеленими, майже жовчного кольору, кахлі, що прикрашали камін, були потріскані. Невеличку картину маслом, на якій було зображено грибочок, поїла пліснява: крихітні чорні цяточки знищували всі кольори й заступили собою саме зображення. Про сирість кузина не збрехала.
Потерши зап’ясток, Ноемі оглянула місце, в яке Каталіна впилася нігтями, і стала чекати на лікаря. Він довго не йшов, а коли нарешті спустився до вітальні, то був не сам. Із ним прийшов Вірджил. Ноемі сіла в одне з вицвілих крісел, лікар, поставивши шкіряну валізку збоку, — в інше. Вірджил залишився стояти.
— Мене звуть Артур Каммінс, — промовив лікар. — А ви, певно, міс Ноемі Табоада.
Одяг на лікарі був гарно підігнаний під його фігуру, щоправда, на десятиліття-два відставав від моди. Спершу їй здавалося, ніби всі, хто навідують цей дім, застрягли в минулому, однак раптом вона усвідомила, що у такому маленькому містечку оновлювати гардероб не так вже й конче необхідно. Втім, Вірджилів костюм виглядав досить модним. Він або придбав собі новий одяг, коли був у Мехіко, або ж вважав себе особливим, а свій гардероб — вартим додаткових витрат. Мабуть, таку розкіш дозволяв собі коштом дружини.