Жінка підняла руку, обтягнуту рукавичкою, вказала на Ноемі й відкрила рот, та оскільки ніякого рота не мала, а замість лиця в неї було золоте сяйво, жодного слова не почулося.
Досі ніякого страху Ноемі не відчувала, однак намагання жінки щось сказати неабияк її налякало. Страх пробігся їй хребтом аж до самих п’ят, змушуючи відступити, затуливши губи долонями.
Однак губ у неї вже не було, а коли спробувала зробити ще один крок, збагнула, що ноги вгрузли в підлогу. Золота жінка підійшла і взяла її обличчя у свої долоні. Від неї полинув звук, схожий на шелест листя, плюскіт води і дзижчання комах у цілковитій темряві. Ноемі захотілося затулити вуха долонями, але рук у неї вже також не було.
Вона прокинулася мокра від поту. Якийсь час не могла зрозуміти, де перебуває, аж доки не згадала, що вона гостює у Домі-на-Горі. Потягнувшись до склянки води, яку поставила на тумбі, мало не перекинула її. Випила все одним духом, роззирнулася навколо.
У кімнаті панували тіні. На стінах не було ніякого золотого, чи будь-якого іншого, сяйва. Та вона однаково підійшла і провела рукою по шпалерах, аби переконатися, що під ними не ховається нічого страшного.
6
Єдиним, у кого Ноемі могла попросити машину, був Френсіс. На Флоренс узагалі можна було не сподіватися, а Вірджил сердився на неї після вчорашньої розмови. Пригадала його слова про те, що вона звикла до того, що чоловіки виконують усі її забаганки. Вона не любила, коли про неї думали погано, хотіла бути улюбленицею для всіх. Мабуть, цим і можна пояснити усі ті вечірки, дзвінкий сміх, шикарні зачіски і відрепетирувані посмішки. Вона вважала, що чоловіки можуть бути суворі, як батько, чи холодні, як Вірджил, однак якщо жінку хтось не любить, неприємностей їй не уникнути. Адже жінка, яку не люблять, вважається стервом, а перед такими всі двері закриті.
Хай там як, а ніякої прихильності до себе у цьому домі вона не відчувала. Однак Френсіс був інакший. Вона знайшла його біля кухні, ще блідішого, ніж учора. Він був ніби виточений зі слонової кістки, проте вигляд мав бадьорий. Усміхнувся до неї. Коли усміхався, виглядав не так вже й кепсько. Авжеж, до кузена йому було далеко, адже Вірджил був надзвичайно красивий, але вона думала, що потягатися з ним у привабливості може далеко не кожен. Безсумнівно, на це Каталіна й купилася — на його миле личко. Либонь від атмосфери загадковості навколо його постаті Каталіна зовсім втратила здоровий глузд, адже, як казав батько, цей чоловік не здатен запропонувати нічого, крім благородної бідності.
Вочевидь, у комплекті з нею ішов ще й цей скрипучий старий будинок, через який сняться кошмари. Раптом місто здалося їй страшенно далеким.
— Я хотіла б попросити тебе про послугу, — сказала вона після того, як вони обмінялися привітаннями. Плавним, добре відточеним рухом, вона взяла його під руку і повела поруч себе. — Мені потрібна одна з машин, щоб з’їздити у місто. Треба відправити декілька листів. Батько ж зовсім не знає, як я тут.
— Хочеш, щоб я тебе відвіз?
— Я можу зробити це сама.
Френсіс завагався, задумався:
— Не знаю, що скаже на це Вірджил.
Ноемі знизала плечима:
— А ми йому й не скажемо. Чи ти думаєш, я не вмію кермувати? Якщо хочеш, можу показати тобі свої права.
Френсіс провів рукою по білявому волоссю:
— Не в тім річ. Просто в нашій родині ставлення до машин дещо особливе.
— А в мене особливе ставлення до кермування ними. Супровід мені не потрібен, та й ти для цього діла не годишся.
— Чому?
— Де ж це бачено, щоб дівчину супроводжував на прогулянку чоловік? Для цієї справи треба нестерпна тітонька. Коли хочеш, можу позичити тобі одну зі своїх якось на вихідні. Але за це мусиш дати мені машину. То як, допоможеш мені? Благаю, я більше не маю до кого звернутися.
У відповідь він гигикнув. Вони зайшли на кухню, і він зняв ключі з гачка на стіні. Ліззі, одна зі служниць, саме розкачувала тісто, не звертаючи на них ніякої уваги. Прислуга в цьому домі була майже невидима, чисто як в одній із тих Каталіниних казок — здається, це була «Красуня і Чудовисько». Там невидимі робітники готували обід і накривали на стіл. Дивно це все. Ноемі була знайома з усіма робітниками, що працювали в їхньому домі, і вони ніколи не шкодували для неї доброго слова. Те, що вона знала бодай імена тутешньої прислуги, уже було дивом, та й то їх їй сказав Френсіс: Ліззі, Мері і Чарльз, яких, достоту як ту порцеляну, що нині вкривалася пилюкою на полицях, колись давно привезли з Англії.