Біля гаража Френсіс віддав їй ключі.
— Ти не заблукаєш? — спитав він, зазираючи у кабіну.
— Не хвилюйся за мене.
Хвилюватись не було про що. Навряд там можна заблукати — дорога вела тільки з гори і на гору. Ноемі поїхала донизу, в місто. Опустивши вікно, щоб подихати свіжим гірським повітрям, подумала, що не так вже тут і погано, коли вибратися з дому, який псував геть усе.
Зупинилася на міській площі, припустивши, що поштамт і клініка мають бути десь неподалік. Припущення виявилось правильним, і вже незабаром вона побачила перед собою невелику біло-зелену будівлю, табличка на якій сповіщала, що це саме те місце, яке вона шукала. Всередині стояло три зелені стільці й висіло кілька плакатів з інформацією про різні хвороби. На реєстратурі нікого не було, на зачинених дверях висіла табличка з іменем лікаря, виведеним великими літерами: Хуліо Естебіо Камарілло.
Вона сіла. За кілька хвилин двері відчинилися, і з кабінету за руку з малою дитиною вийшла жінка. За нею з дверей висунулась і кивнула до неї голова самого лікаря.
— Добридень, — привітався він. — Чим можу допомогти?
— Мене звуть Ноемі Табоада, — відповіла вона. — Ви лікар Камарілло?
Вирішила уточнити, бо чоловік виявився молодим. Був дуже смаглявий, мав коротко стрижене волосся з пробором посередині і вуса, котрі зовсім не додавали йому років, а, навпаки, робили його трохи кумедним, схожим на хлопчака, котрий грається у дорослого. До всього він був одягнутий не в халат, а у простий бежевий светр.
— Так, це я. Проходьте, — відповів лікар.
На стіні за його столом висів диплом Національного автономного університету Мехіко, з його іменем, надрукованим елегантним шрифтом. Біля столу стояла відчинена етажерка з ліками, ватними паличками і пляшечками. В кутку кімнати у жовтому горщику росла велика агава.
Лікар сів за стіл, Ноемі вмостилася на пластмасовому стільчику — такому самому, як у вестибюлі.
— Здається, ми з вами не знайомі, — почав лікар Камарілло.
— Я нетутешня, — відповіла Ноемі, ставлячи сумочку на коліна і нахиляючись ближче. — Приїхала навідати кузину. В неї туберкульоз.
— Туберкульоз? У Ель-Тріунфо? — здивовано перепитав лікар. — Я про це нічого не чув.
— Не зовсім у Ель-Тріунфо. В Домі-на-Горі.
— В маєтку Дойлів, — стримано промовив він. — То ви їхня родичка?
— Ні. Хоча, так. Через шлюб. Моя кузина Каталіна вийшла заміж за Вірджила Дойла. Я хотіла попросити вас оглянути її.
Її слова спантеличили молодого лікаря.
— Хіба нею не опікується містер Каммінс? Це їхній сімейний лікар.
— Я хотіла б почути думку іншого фахівця, — сказала вона і розповіла про дивну поведінку Каталіни і свої побоювання, що тій знадобиться допомога психіатра.
Терпляче вислухавши її, лікар Камарілло покрутив олівець у пальцях.
— Розумієте, я не думаю, що в тому домі мені будуть раді. У Дойлів завжди був їхній особистий лікар. Із місцевими вони взагалі не контактують. Коли шахта була ще відкрита і в них працювали робітники-мексиканці, вони жили у таборі на горі і їхнім лікуванням займався батько Артура Каммінса. Певно, ви знаєте, що в ті часи серед робітників кілька разів спалахували епідемії. Шахтарі масово помирали, а Каммінс, хоч сам не справлявся, допомоги у місцевих фахівців не просив. Гадаю, вони невисокої думки про тутешніх лікарів.
— Що це була за епідемія?
Він тричі постукав олівцем по столу.
— Це досі не до кінця зрозуміло. У всіх була сильна і дуже підступна гарячка. Люди починали нести маячню, кричати, їх били судоми, деякі нападали один на одного. Вони хворіли, вмирали, тоді наступні кілька років усе було добре, після чого невідома хвороба поверталася.
— Я була на англійському цвинтарі, — сказала Ноемі. — Там дуже багато могил.
— І це тільки англійців. Ви ще не бачили місцевого кладовища. Кажуть, під час останньої епідемії, приблизно у той самий час, коли почалася революція, Дойли навіть не відправляли тіла на похорон у місті, а просто скидали у траншею.
— Але ж цього не може бути.
— Хтозна.
Останнє слово він промовив з ледь прихованою неприязню. Хоч лікар і не заперечив того прямо, здавалося, підстав не вірити цій історії він не мав.
— Ви, мабуть, з Ель-Тріунфо, коли так добре знаєте про ті події.
— З околиць, — відповів він. — Моя родина постачала провізію робітникам із копальні Дойлів. Коли її закрили, ми переїхали у Пачуку. Я навчався у Мехіко, але повернувся сюди, бо хочу допомагати своїм землякам.