— Дякую, — відказала Ноемі, глянувши на свої чорні туфлі на підборах.
— Не часто до мене приходять у таких гарних туфлях.
Розтрощивши і вкинувши в миску ще один горіх, підвелася.
— Я Марта, — сказала, піднімаючи до Ноемі каламутні очі з полудою.
Узявши миски в руки, Марта пошкандибала до хати, Ноемі — за нею. Вони зайшли у крихітну кухню, яка правила також і за їдальню. На стіні висіло зображення Найсвятішого Серця Ісуса, а полиці були прикрашені статуетками святих, свічками і слоїками з травами. У пучках на стелі висіли сушені трави і квіти: лаванда, епазот і рута.
Ноемі знала, що з трав цілительки виробляють ліки від усього — від перепою до гарячки — і навіть можуть зняти вроки, однак Каталіна була не з тих, хто звертається по подібні ліки. Першою книгою, яка викликала в Ноемі інтерес до антропології, стала «Відьомські культи, оракули й магічні обряди народу Азанде», та кузина про неї й слухати не хотіла, не те що обговорювати. Бідолашку лякало саме лиш слово «відьма», а знахарка, така як Дюваль, була від відьомства недалеко — не лише, бо торгувала зіллям, а й бо могла зняти переляк, приклавши до голови хворого хреста з освяченої пальмової гілки.
Ні, Каталіна не з тих, хто носить обереги і вірить у подібні речі. Нащо ж тоді вона послала Ноемі до Дюваль?
Баба поставила миски на стіл і витягла стілець. Щойно сіла, почулося лопотіння крил. Сполохавши Ноемі, у приміщення влетів папуга і сів старій на плече.
— Сідайте, — сказала Марта, даючи папузі чищеного горішка. — З чим прийшли?
Ноемі сіла навпроти:
— Моя двоюрідна сестра брала у вас зілля. Їй треба ще.
— Яке?
— Не знаю. Її звуть Каталіна. Ви її пам’ятаєте?
— З Дому-на-Горі?
Стара взяла ще одного горіха і простягнула папузі. Взявши смаколик, птах пильно глянув на Ноемі
— Так, це Каталіна. Звідки ви знайомі?
— Ми не знайомі. Принаймні, не близько. Ваша сестра часом навідувалась до нашої церкви. Там їй про мене і розповіли. Вона прийшла і сказала, що їй треба щось для сну. Потім приходила ще кілька разів. Востаннє була схвильована, але не сказала, що сталося, тільки попросила відправити за неї листа в Мехіко.
— А сама чому не могла надіслати?
— Не знаю. Сказала відправити його, якщо ми не побачимось до п’ятниці. Так я і зробила. Вона не розповідала мені про свої негаразди. Казала тільки, що її мучать кошмари, то я з цим їй і помагала.
«Мучать кошмари», — подумала Ноемі, пригадуючи свій сон. У такому будинку й не таке насниться. Поклала руки на сумочку:
— Що б то не було, воно їй допомагає, бо вона просить іще.
— Іще, — зітхнула старенька. — Казала я їй, відва`ри надовго не допоможуть.
— Ви про що?
— Той рід проклятий. — Почухала папугу по маківці. Птах заплющив очі. — Чули, що говорять люди?
— Знаю, що тут була епідемія, — стримано відповіла Ноемі, гадаючи, що вона про це.
— Так, була й хвороба, страшна. Але не тільки вона. Міс Рут, вона розстріляла свою рідню.
— Хто така міс Рут?
— Тут цю історію знають усі. Можу й вам розказати, але це коштуватиме грошей.
— Так нечесно, я готова заплатити лише за відвар.
— Мені треба щось їсти. До того ж ніхто краще за мене не знає тієї історії.
— То ви не тільки людей зцілюєте, а й історії розказуєте?
— Кажу ж вам, міс, мені треба їсти, — знизуючи плечима, відповіла стара.
— Гаразд. Я заплачу´. У вас є попільничка? — сказала Ноемі, дістаючи з сумочки сигарети.
Марта поставила перед нею олов’яну чашку, Ноемі нахилилася над столом і закурила. Запропонувала сигарету знахарці. Стара усміхнулась і взяла дві — але сама не закурила, а запхала в кишеню фартуха. Може, пізніше скурить. Або продасть.
— З чого б то його почати? А, так, Рут. Це була донька містера Дойла. Він любив її більше за все на світі й ні в чому їй не відмовляв. У ті часи в них було багато слуг — полірували їм срібло й заварювали чаї. Більшість із них були з села. Вони жили в будинку, але інколи спускалися в місто — на закупи й у справах — і розповідали про веселе життя в Домі-на-Горі й красуню міс Рут.
— Вона збиралася заміж за свого кузена Майкла. З Парижа їй виписали сукню і гребінець зі слонової кістки. За тиждень до весілля вона взяла рушницю й застрелила нареченого, матір, тітку і дядька. В батька також стріляла, але він вижив. Хотіла застрелити й маленького братика Вірджила, та його сховала міс Флоренс. А може, то Рут сама змилостилась над ним.
Зброї у домі Ноемі не бачила, однак рушницю могли й сховати. На видноті в них скрізь стояло срібло, й вона мимоволі подумала, чи й кулі, якими стріляла вбивця, були часом не срібні.