Ноемі їла мало, мляво водячи ложкою по тарілці, бажаючи скоріше розмови, аніж їжі. Врешті не стрималася й пирхнула. До неї звернулося три пари очей.
— Невже нам необхідно тримати язики за зубами всю вечерю? — спитала вона. — Невже не можна перекинутися хоч кількома реченнями?
Її голос бринів, як чистий кришталь, контрастуючи з важкими меблями й портьєрами і не менш важкими виразами на обличчях, звернених до неї. Вона й на думці не мала нікого дратувати, однак сама її природа не приймала цієї понурості. Тож вона усміхнулася, сподіваючись на посмішку у відповідь, що розвіє гнітючу атмосферу цієї пишної клітки.
— Як правило, за вечерею ми не розмовляємо, я вже пояснювала вам це. Втім, схоже, ви не можете не порушувати правил дому, — мовила Флоренс, акуратно витираючи губи серветкою.
— Про що це ви?
— Ви брали авто, щоб з’їздити у місто.
— Мені треба було на пошту, відправити кілька листів.
Вона не брехала, адже дійсно надіслала листа додому. Хотіла написати ще й Уґо, але в останню мить передумала. Все ж вони з ним не пара у звичному сенсі, тому вона боялася, що коли надішле йому листа, він сприйме його за щось більше, ніж прояв симпатії.
— Всі листи відправляє Чарльз.
— Дякую, але я можу й сама.
— Тут погані дороги. Що б ви робили, якби машина застрягла в ямі? — спитала Флоренс.
— Напевне, прийшла б пішки, — відповіла Ноемі, відкладаючи ложку. — Це ж нескладно.
— А мені здається, це вам не під силу. В горах повно небезпек.
Слова звучали не вороже, однак кожнісінький склад вкривало густе, як патока, несхвалення в голосі Флоренс. Зненацька Ноемі відчула себе дитиною, яку ляснули по пальцях за непослух, через що вона підняла голову й поглянула на жінку, як дивилася на черниць у школі — з неприхованим бунтарством. Своїм понурим виглядом Флоренс навіть дещо нагадувала їй настоятельку. Здавалося, ще мить, і вона накаже їй дістати розарій.
— Мені здається, я роз’яснила вам наші порядки, щойно ви приїхали. У всіх питаннях, що стосуються будинку, його мешканців та речей у ньому ви повинні консультуватися зі мною. Це я дала вам чітко знати і сказала, що у місто вас возитиме Чарльз, а коли не він, то Френсіс, — мовила жінка.
— Я не думала…
— А ще, попри заборону, ви курили у кімнаті — і не заперечуйте.
Флоренс впилася поглядом у Ноемі, й дівчина виразно уявила собі, як жінка обнюхує білизну й вишукує попіл у чашці — як той пес, якого нацьковують на жертву. Ноемі спробувала заперечити, сказати, що курила у кімнаті всього раз і хотіла відчинити вікно, але не знала, що воно не відкриється, що воно зачинене так міцно, що здавалося, ніби воно забите.
— Це дуже паскудна звичка. Як і поведінка деяких молодих дівчат, — додала Флоренс.
Настала черга Ноемі свердлити поглядом Флоренс. Як вона сміє? Та не встигла вона відкрити рота, як втрутився Вірджил.
— Дружина розповідала мені, що у тебе досить суворий батько, який любить, щоб у домі були його порядки, — мовив він із холодною відстороненістю.
— Так, — відказала Ноемі, переводячи погляд на Вірджила. — Часом він буває суворий.
— Флоренс управляє цим домом вже багато років. Гості бувають у нас нечасто, тож нескладно уявити, що вона звикла до власних порядків. Та й чи тобі не здається, що для гостей неприпустимо ігнорувати правила дому, в якому вони живуть?
Вона відчула себе у пастці, в оточенні зграї собак. Подумала, чи не робили того самого з Каталіною. Певне, коли вона заходила в їдальню й робила хоч найменше зауваження — щодо їжі, прикрас, тутешнього укладу, — її ввічливо, делікатно зацитькували. Бідолашну, завжди м’яку і покірну Каталіну м’яко задушили.
Втративши залишки апетиту, і так до того невеликого, замість відповіді вона відпила терпко-солодкого вина. Увійшов Чарльз, оголосивши, що Говард хоче бачити всіх після вечері, й усі пішли нагору — як ті придворні на поклон до короля.
Говард жив у величезній кімнаті, обставленій важкими темними меблями, котрих не бракувало по всьому дому. Товсті оксамитові завіси не пропускали ані найменшого промінчика сонця.
Місцем, що притягувало погляд, у тій кімнаті був камін з дерев’яною полицею, прикрашеною різьбленим візерунком, що на позір нагадував набір кіл, але з ближчого погляду ставало ясно, що це — змії, які кусають себе за хвости, — малюнок, який Ноемі бачила у бібліотеці й на кладовищі. Перед каміном стояла канапа, на якій, закутаний у зелений халат, сидів сам патріарх.