Того вечора Говард виглядав ще старшим і нагадав Ноемі одну з тих мумій, яких вона бачила у печерах у Ґуанахуато, що їх виставили туристам на огляд. Вони стояли прямо — тіла, збережені примхою природи, викопані з могил, тому що за них не сплатили податок на поховання. Чоловік перед нею мав такий самий, неживий, вигляд — неначе його недавно забальзамували, аби вберегти плоть від розкладання.
Сімейство зайшло в кімнату попереду Ноемі, кожен тиснув старому руку й ставав збоку.
— Ну ось і ви. Проходьте, сідайте, — сказав дідуган, підзиваючи Ноемі жестом.
Чемно усміхаючись, вона сіла біля Говарда. Флоренс, Вірджил та Френсіс розсілися на іншому дивані та кріслах з другого боку кімнати. Ноемі подумала, чи завжди цей старий так приймає своїх гостей — обираючи одного щасливчика, котрий буде удостоєний аудієнції і сидітиме біля нього, в той час як решта родини тихенько чекатиме осторонь. Мабуть, колись у давнину в цій кімнаті юрбилися родичі та друзі, що з нетерпінням очікували, коли Говард Дойл поманить когось пальцем, запрошуючи посидіти біля нього. Зрештою, вона ж бо бачила в будинку світлини і портрети, на яких було зображено безліч інших людей. Картини були прадавні; можливо, зображені на них люди не всі жили у Домі-на-Горі. Втім, розміри мавзолею вказували на те, що родина була велика. Або ж на сподівання на те, що в ньому знайдуть свій спокій її численні нащадки.
Увагу Ноемі прикували два великі олійні портрети над каміном. На обох було зображено молодих жінок. Обидві біляві, схожі одна на одну настільки, що з першого погляду можна було б подумати, що це та сама жінка. Хоча дечим вони таки відрізнялися: одна мала пряме рудувате волосся, коли ж інша — медове й хвилясте, до того ж обличчя тієї, що ліворуч, було трохи кругліше. На пальці однієї з них була бурштинова каблучка, така сама, як у Говарда.
— Це ваші родички? — спитала вона, зацікавлена схожістю, яку сприйняла за характерну рису Дойлового роду.
— Це мої дружини, — відповів Говард. — Аґнеса померла невдовзі по тому, як ми приїхали сюди. Вона була вагітна, коли її забрала недуга.
— Співчуваю.
— Це було дуже давно. Однак ми її не забули. Її дух живе в цьому домі. А праворуч — то моя друга дружина, Аліса. Вона була дуже плідна. Роль жінки — зберігати рід, народжувати дітей. І хоч живим залишився тільки Вірджил, вона виконувала свій обов’язок як належить.
Ноемі подивилася на бліде обличчя Аліси Дойл. Біляве волосся спадало їй по спині, між пальцями правиці затиснена троянда, вираз серйозний. Аґнеса, що ліворуч, також мала не надто веселий вигляд. Вона тримала в руках букет, від каблучки відбивався промінчик сонця. Як назвати той вираз, із яким обидві жінки дивилися на неї з картин? Рішучість? Упевненість?
— Справжні красуні, еге ж? — спитав старий.
У його голосі вчувалася гордість чоловіка, що виграв красиву дрібничку на ярмарковій забаві.
— Так. Хоча…
— Хоча що, люба?
— Нічого. Просто вони такі схожі.
— Так і є. Аліса була молодшою сестрою Аґнеси. Обидві рано осиротіли й лишилися без копійки за душею. Однак нас поєднували родинні зв’язки — вони були моїми кузинами, — тож я забрав їх до себе. Ми з Аґнесою прибули сюди вже заручені, а Аліса приїхала з нами.
— Отже, ви не лише одружилися із сестрою своєї дружини, а й двічі брали шлюб із власними кузинами, — сказала Ноемі.
— То й що тут такого? Першим чоловіком Катерини Арагонської був брат Генрі VIII, та й королева Вікторія і Альберт також були кузиною й кузеном.
— То ви вважаєте себе королем?
Нахилившись до неї, Говард усміхнувся і погладив їй руку. Його шкіра була суха й тоненька, як папір.
— Запевняю вас, манії величі я не маю.
— А я вам і не дорікаю, — чемно відказала Ноемі, злегка похитуючи головою.
— Я заледве знав Аґнесу, — знизавши плечима, сказав Говард. — Наш шлюб не протривав і року, а я вже мусив влаштовувати похорон. Ще навіть не встигли добудувати будинок, а копальня пропрацювала лише кілька місяців. Минуло десять років, Аліса підросла, а в цих краях гідних женихів для неї не було. Тож це був природний вибір, можна сказати — доля. Це її весільний портрет. Бачите, он там? На дереві на передньому тлі чітко видно дату: 1895-й. Чудовий був рік. Багатий на срібло. Тоді воно лилося рікою.
Художник дійсно залишив на дереві рік написання портрета й ініціали нареченої: А. Д. Така ж деталь простежувалась на портреті Аґнеси, тільки там дата була зображена на кам’яній колоні: «1885, А. Д.». Ноемі подумалося, що посаг попередньої нареченої просто перетрусили від пилюки і віддали молодшій сестрі. Уявила собі, як Аліса дістає простирадла і сорочки з її ініціалами, прикладає стару сукню до грудей і заглядає у люстро. Дойл, вона одна з Дойлів. Ні, це не було непристойно, просто дивно.