— Красуні, мої любі красунечки, — промовив старий. Його долоня досі лежала на руці Ноемі. Коли він задивився на портрети, його пальці забігали по ній. — Ви чули про мапу краси доктора Ґальтона? Він об’їздив усі Британські острови, описуючи жінок, яких бачив, і каталогізував їх як гарних, звичайних і відразливих. Лондон у нього позначений як найкрасивіше місто, Абердин — найбридкіше. Хай цей його дослід і нагадує жарт, однак своєї логіки він не позбавлений.
— І знову естетика, — відповіла Ноемі, чемно вивільняючи руку і підіймаючись, немов щоби роздивитися картини зблизька.
Насправді ж вона просто не хотіла, щоб він її торкався. Так само не подобався їй і неприємний дух, що йшов від його халата. Певне, якісь ліки чи мазі, якими він користується.
— Так, естетика. Не слід ставитись до неї легковажно. Врешті-решт, хіба Ломброзо не вивчав людські обличчя у пошуках кримінальних типів? Наше тіло приховує безліч таємниць і може багато розповісти без жодного слова, чи не так?
Вона подивилася на портрети на стіні. Стиснені уста, гострі підборіддя, розкішне волосся. Про що вони говорили, сидячи у цих весільних сукнях, поки по полотну бігав пензель? Я щаслива, нещасна, байдужа, зажурена? Хтозна. Можна вигадувати які завгодно історії, але жодна з них не буде правдивою.
— Під час нашої останньої розмови ви згадували Ґаміо, — сказав Говард, беручи палицю й підходячи до неї. Надія Ноемі відійти подалі від нього зазнала поразки. Старий підійшов і взяв її за лікоть. — Ви мали рацію. Ґаміо вважає, що природній відбір примусив корінне населення його континенту до розвитку, давши йому змогу адаптуватися до біологічних та географічних чинників, яких не здатні витримати іноземці. Пересаджуючи квітку, необхідно підбирати їй правильний ґрунт, чи не так? Тож Ґаміо був на правильному шляху.
Склавши руки на набалдашнику ціпка, дід закивав і задивився на портрети. Ноемі захотілося, щоб хтось відчинив вікно. В кімнаті було душно, чувся шепіт решти присутніх. Чи то був не шепіт? Їхнє перемовляння нагадувало комашине дзижчання.
— Міс Табоада, мені цікаво, чому ви досі незаміжня. Адже ви якраз у тому віці, коли пора виходити заміж.
— Батько питає в мене те саме, — відповіла Ноемі.
— І що ж ви йому кажете? Що вам нíколи? Що обираєте з кількох юнаків, проте не можете визначитися, котрий з них вам миліший?
Це дійсно було дуже близько до того, що вона казала батькові. Якби він промовив їх легковажніше, ці слова можна було б сприйняти за жарт, і вони з ним добряче посміялися б. «Ой, містере Дойл», — сказала б вона, і розмова зайшла б про її батька і матір, вічні сварки з братом і про всіх її численних родичів.
Утім, слова Говарда Дойла прозвучали різко, а його очі нездорово зблиснули. Він дивився на неї з майже неприхованою хіттю. Провів худющою рукою по пасму її волосся, ніби робив їй бозна-яку послугу — мов знайшов там якусь порошинку, яку вирішив люб’язно зняти. Але ні. У тому, як він закинув те пасмо їй на плече, не було ніякої люб’язності. Він був високим і, навіть попри вік, тримався прямо. Їй зовсім не подобалось дивитися на нього знизу, не подобалось бачити, як він схиляється над нею. Він був як та комаха, що маскується під гілочку — жук, закутаний у вельветовий халат. Його губи викривилися в посмішку, він нахилився ближче й уважно поглянув на неї.
Від нього тхнуло. Вона відвернулася, поклала руку на полицю й зустрілася поглядом із Френсісом, що спостерігав за ними. Округленими, переляканими очима він нагадував їй полохливу пташку — голуба. Не вірилося, що він має якесь відношення до цього старого жука перед нею.
— Мій син показував вам оранжерею? — спитав Говард, відступаючи на крок.
В його очах зник неприємний блиск. Він відвернувся до вогню, що палахкотів у каміні.
— Я не знала, що у вас є оранжерея, — здивовано відповіла Ноемі.
Хай там як, а в кожнісінькі двері вона не заглядала, так само як і не обходила довкола усього маєтку. Та й не дуже їй того хотілося, вистачило і поверхової екскурсії. Не надто цей дім був гостинний.
— Вона дуже маленька і, як і більшість речей тут, потребує ремонту, зате має вітражний дах. Вам сподобається. Вірджиле, я сказав Ноемі, що ти покажеш їй оранжерею, — мовив Говард, і ці слова пролунали у тихій кімнаті так гучно, що Ноемі здалося, ніби від його голосу задрижали меблі.