2
Коли Ноемі була дитиною, Каталіна читала їй казки, в яких часто згадувався Ліс — місце, в якому блукали Гензель і Ґретель, а Червона Шапочка зустріла вовка. Ноемі росла у великому місті, тому те, що ліси бувають і в реальному житті, в місцевостях, що їх можна знайти на атласі, збагнула вже значно пізніше. Канікули її родина проводила у Веракрузі, в бабусиному будинку біля моря, де високі дерева не росли. І навіть коли Ноемі подорослішала, ліси залишилися в її уяві такими, як вона бачила їх на картинках, коли була ще зовсім маленька: з чорними контурами по краях і яскраво-барвистими посередині.
Тож було зовсім не дивно, що вона не одразу збагнула, що їде у ліс. Ель-Тріунфо стояв на схилі крутої гори, встеленому килимом диких квітів і порослому соснами і дубами. В долині паслися вівці, по кручах стрибали кози. Регіон був багатий на поклади срібла, і свічками з лою цих тварин освітлювали його численні копальні, тому їх розводили тут безліч.
Що вище піднімався потяг, наближаючись до Ель-Тріунфо, то більше краєвиди змінювалися. Землю борознили глибокі провалля, вгорі бовваніли гірські хребти; чарівні потічки перетворювалися на нестримні, бурхливі річки, і лихо тому, хто потрапить у їхні дикі течії. На підніжжях гір селяни плекали садки і поля люцерни, однак тут, крім кіз на скелях, не було видно нікого й нічого. Тутешня земля тримала свої багатства в глибині, а дерева не важніли від тяжких грон.
Повітря дедалі рідшало, поїзд підіймався все вище, аж доки, зашипівши, не спинився.
Ноемі підхопила свої валізи. В дорогу зібрала всього дві, хоч і планувала взяти й свою улюблену скриню, та пізніше вирішила, що вона занадто громіздка. Втім, навіть так валізи були великі й важкі.
На вокзалі було зовсім не людно. Та й вокзалом це місце було складно назвати: квадратна будівля з касою, за якою куняла касирка. У дворі, граючись у квача, ганяло троє хлопчаків. Підійшовши до них, Ноемі пообіцяла заплатити їм, якщо допоможуть віднести валізи, й малі радо погодились. Їхній худорлявий вигляд наштовхнув її на думку про те, чим живуть містяни тепер, після того як копальні закрили, а єдиним джерелом прибутку залишилися кози.
Хоч Ноемі й була готова до гірської прохолоди, та ріденька імла, що зустріла її на виході з вокзалу, стала несподіванкою. З цікавістю розглядаючись довкола, вона поправила бірюзовий капелюшок із жовтою пір’їною, а тоді здивовано глипнула на машину, що чекала на неї. Без сумніву, це була вона, позаяк інших автомобілів біля вокзалу не було. Розміри автівки одразу навіяли їй думки про кінозірок двадцяти-тридцятирічної давнини. На такій машині в юності міг роз’їжджати її батько, хизуючись своїми статками.
От тільки автівка перед нею була старезна, брудна і облуплена. Сьогодні кінозірки на таких не їздять. Скидалася вона на звичайну стару таратайку, яку нашвидкуруч протерли від пилюки і виштовхали на вулицю.
Подумавши, що шофер має відповідати своїй машині, Ноемі очікувала побачити за кермом старенького дідуся, але назустріч їй вийшов молодик приблизно її віку, вбраний у вельветовий піджак. Мав біляве волосся й бліде обличчя — вона навіть не знала, що такі бліді люди взагалі існують. Він хоч на сонці буває? Стримано усміхнувшись, він сторожко подивився на неї.
Заплативши хлопцям за допомогу з валізою, Ноемі простягнула шоферові руку:
— Я Ноемі Табоада. Вас, певне, прислав містер Дойл?
— Так, дядько Говард наказав забрати вас, — відказав хлопець, легенько потискаючи її руку. — Мене звуть Френсіс. Сподіваюсь, ви доїхали добре. Це всі ваші речі, міс Табоада? Дозволите допомогти вам?
Говорив поспіхом, кожне речення закінчуючи питанням, немов боявся стверджень.
— Звіть мене Ноемі. «Міс Табоада» звучить аж занадто офіційно. Так, це весь мій багаж і я залюбки скористаюся вашою допомогою.
Піднявши її валізи, він склав їх у багажник і відчинив їй передні дверцята. Наскільки їй було видно з вікна машини, місто було помережане звивистими вуличками, втикане барвистими кольоровими будиночками з вазонами на підвіконнях і міцними дверима; тут і там виднілися сходи між вуличками, височіла церква. У путівниках такий краєвид назвали б «старомодним».
Ель-Тріунфо, однак, у жодних путівниках не фігурував. Зараз тут панувала задушлива атмосфера занепаду. Будинки були хоч і барвисті, зате з полупаними стінами, розсохлими дверима; квіти в половині вазонів були зів’ялі, та й загалом у місті годі було розгледіти якісь ознаки життя.