— Щось іще?
— Ми нечасто їздимо в місто. Якщо вам знадобиться вибратися туди, повідомте мене, і я скажу Чарльзу, щоб він вас відвіз.
— Хто такий Чарльз?
— Один із хатніх робітників. Прислуги в нас нині небагато, всього троє працівників, але вони служать нашій родині вже багато років.
Вони увійшли у встелений килимом коридор, стіни якого прикрашали портрети в овальних рамках. Із глибини часів на Ноемі дивилися обличчя давно померлих Дойлів: жінки у чепчиках і пишних сукнях, суворі чоловіки в циліндрах і рукавицях. Такі люди могли б мати власний фамільний герб. Усі бліді, біляві — як Френсіс та його мати. Одне лице перетікало в інше, так що складно було відрізнити одну людину від іншої, навіть якщо пильно придивитися.
— Це ваша кімната, — сказала Флоренс біля дверей із декорованою кришталем ручкою. — Мушу попередити, що в нашому будинку не курять. Звісно, якщо ви схильні до цієї згубної вади, — додала, розглядаючи сумочку Ноемі, немов побачила пачку сигарет, що лежала в ній.
Згубна вада. Ноемі одразу пригадалися черниці, що займалися її вихованням. Та навіть перебираючи розарій[2], вона однаково навчилася бунтувати.
Ступивши до кімнати, Ноемі одразу звернула увагу на древнє ліжко з балдахіном, що постало неначе з якогось готичного роману. Його шторками можна наглухо відгородитися від світу. Френсіс поклав її валізи під вузеньким вікном. Воно було без вітража: вочевидь, у спальнях вітражів не ставили. Флоренс вказала на шафу з додатковими ковдрами.
— Тут, на високогір’ї, буває дуже холодно, — сказала вона. — Сподіваюся, ви взяли з собою светр.
— У мене є ребозо[3].
Відкривши скриню в ногах ліжка, жінка дістала свічки й один з найогидніших підсвічників, які Ноемі колись бачила: срібний, із херувимом при основі. Закривши скриню, Флоренс поставила його на кришку.
— Електричне освітлення встановили у 1909 році, перед самою революцією. За ті сорок із лишком років, що минули відтоді, тут майже нічого не змінилося. У нас є генератор, якого вистачає лише для роботи холодильника і кількох ламп, але на освітлення всього будинку йому бракує потужності. Відповідно, ми досі користуємося свічками й олійними світильниками.
— Я навіть не знаю, як користуватися олійним світильником, — усміхаючись, відповіла Ноемі. — Ніколи не була у справжніх походах.
— Базовий принцип зрозуміє навіть дитина, — сказала Флоренс і відразу ж продовжила, не даючи Ноемі вставити й слово: — Бойлер може виходити з ладу. За будь-яких обставин не приймайте гарячий душ. Помірно теплої ванни буде достатньо. Також у кімнаті немає опалення, зате у залі є великий камін. Френсісе, я нічого не забула? Ні? Ну от і добре.
Жінка говорила, дивлячись на сина, однак часу на відповідь йому не дала також. Ноемі здалося, що в її присутності говорити зайвого не дозволялося нікому.
— Я хотіла б побачити Каталіну, — сказала вона.
Либонь, вважаючи, що їхню розмову завершено, Флоренс уже взялася за дверну ручку.
— Сьогодні? — спитала вона.
— Так.
— Їй саме час приймати ліки. Після них вона спатиме.
— Мені вистачить і кількох хвилин.
— Мамо, вона приїхала здалеку, — втрутився Френсіс.
Його слова застали Флоренс зненацька. Здивовано звівши брову, вона глянула на хлопця і склала руки.
— Гадаю, в міській метушні час сприймається зовсім інакше, — мовила вона. — Коли хочете побачити її зараз, ходімо зі мною. Френсісе, чому б тобі не спитати в дядька Говарда, чи не приєднається від до нас за вечерею? Не хотілося б якихось несподіванок.
Іншим довгим коридором Флоренс повела Ноемі до кімнати з таким самим старомодним ліжком, декоративним туалетним столиком із розкладним дзеркалом і великою шафою, в якій вмістилася б невеличка армія. Шпалери тут були блакитні, з квітковим візерунком. Стіни прикрашали невеликі картини у срібних рамках із морськими й гірськими пейзажами — не місцевими, ймовірно, англійськими.
Під вікном стояло крісло. В ньому, спрямувавши погляд у вікно, сиділа Каталіна. Коли Флоренс та Ноемі увійшли, вона навіть не поворухнулася. Її каштанове волосся було зібране у хвіст. Ноемі готувалася побачити іншу людину — хвору, немічну, — проте Каталіна не дуже відрізнялася від тієї, яку вона пам’ятала ще з Мехіко. Хіба що оздоблення кімнати, либонь, дещо підсилило її природну неквапливість — оце й уся переміна.
— За п’ять хвилин вона має прийняти ліки, — сказала Флоренс, дивлячись на годинник.
3
Довгий і широкий шматок тканини, що його обгортають навколо голови чи тіла різними способами.