На підлозі та стінах вона помітила жовті грибочки, що росли поміж шпаринами. Всередині було холодно і вогко — чудові умови для них. Що далі вглиб просувалися втікачі, то більше вони знаходили грибів, що росли невеликими групками.
З ростом їх кількості Ноемі помітила ще одну дивну річ: усі вони слабенько світилися.
— Це ж мені не ввижається? — спитала у Френсіса. — Вони дійсно світяться?
— Так, світяться.
— Це так дивно.
— Насправді в цьому нема нічого надзвичайного. Опеньки й гіркі гливи здатні випромінювати флуоресцентне світло. Тільки воно має бути зеленого кольору.
— Ці гриби він знайшов у печері, — сказала Ноемі, оглядаючи стелю, на якій сяяло тисячею дрібних зірочок. — У них — секрет безсмертя.
Френсіс підняв руку, схопився за один з підсвічників, немов щоб утримати рівновагу, й опустив голову. Провівши рукою по волоссю, зітхнув.
— Що з тобою? — спитала Ноемі.
— Це все будинок. Йому боляче, і це впливає й на мене.
— Ти можеш іти?
— Гадаю, так, але не впевнений. Якщо я зомлію…
— Ми можемо перепочити.
— Ні, зі мною все добре, — відмовився він.
— Спирайся на мене. Ходімо.
— Але ж ти поранена.
— Ти також.
Повагавшись, він таки сперся їй на плече, й вони потихеньку подибали за Каталіною. Кількість грибів зростала — як і їхні розміри. Зі стін і стелі на них линуло м’яке сяйво.
Зненацька Каталіна вклякла на місці, так, що Ноемі мало не врізалася в неї й міцніше стиснула лампу.
— Що там?
Кузина підняла руку і показала перед себе. Тепер Ноемі стало видно, що змусило її спинитися. Коридор далі розширявся, закінчуючись масивними подвійними дверима з дуже темного й товстого дерева. На дверях висів срібний змій, скручений ідеальним колом, і два великих молотки — срібні кільця, що звисали з роззявлених пащ двох однакових зміїних голів з бурштиновими очима.
— Ці двері ведуть до камери під склепом, — сказав Френсіс. — Звідти ми вийдемо назовні.
Френсіс потягнув за один з молотків. Двері були важкі, але він шарпнув сильніше й вони піддалися. Піднявши ліхтаря над головою, Ноемі зайшла. Ступивши чотири кроки, опустила лампу. Освітлювати шлях далі не було потреби.
Камера була вся встелена грибами різних розмірів, що вкривали її, немов живі гобелени. Вони росли на її стінах, як поліпи на борту старого корабля, й світилися, сповнюючи велике приміщення рівним світлом, яскравішим від будь-яких ламп і смолоскипів. Це було сяйво темного сонця.
На металевій брамі з правого боку камери гриби не росли, не було їхніх слідів і на канделябрі зі зміїними головами з недопалками свічок у пащах, що висів під стелею. Кам’яна долівка також була майже гола, окрім кількох шапочок, що витикалися поміж плитами. На підлозі було легко помітити гігантську мозаїку: чорного змія з полум’яними очиськами, що кусає себе за хвоста. Гада оточував орнамент із квітів і лоз. Картина нагадала Ноемі уробороса з оранжереї, тільки цей був більший, детальніший, а сяяння грибів надавало йому зловіснішого вигляду.
Окрім стола, на кам’яному підвищенні в камері було порожньо. На столі лежала жовта скатертина, на якій стояли срібні чаша і шкатулка. Позаду висіла довга завіса з жовтого шовку, за якою, найвірогідніше, ховалися двері.
— Ворота ведуть до мавзолею, — сказав Френсіс. — Нам треба туди.
За металевою брамою було дійсно видно сходи, та, замість відчинити її, Ноемі підійшла до кам’яного підвищення й насупилась. Поставила лампу на підлогу, провела рукою по столу і підняла кришку шкатулки. Всередині лежав ніж з інкрустованою рукояттю. Вона взяла його й промовила:
— Я бачила його уві сні.
Френсіс із Каталіною зайшли до кімнати й подивились на неї.
— Ним він вбивав дітей, — продовжила Ноемі.
— Він багато чого робив, — відповів Френсіс.
— Це — канібалізм.
— Це єднання. Наші діти народжуються вже заражені грибом. Поїдаючи їхню плоть, ми їмо і гриб. Поїдання гриба робить нас сильнішими і міцніше прив’язує до Говарда.
Раптом Френсіс склався удвоє. Ноемі подумала, його зараз знудить, але він продовжував стояти в тій же позі, обхопивши живіт руками. Вона поклала ножа на стіл і підійшла до хлопця.