Анна повернулася на інший бік, підібгала ковдру під живіт, ледь скулилася на боці, проте зручніше від таких маніпуляцій не стало. Господи, чому ж так сильно ноги болять? На зміну погоди чи від довгого лежання без сну? Коли ж це дитя нарешті народиться і стане легше ходити, лежати та сидіти? Сил нема.
Анна відкинула ковдру вбік і сіла на ліжку. Ні, це просто нестерпно. Аніж отак мордуватися, краще встати і зайнятися чимось корисним. Наприклад, ще раз перевірити звіт управляючого маєтком. Здається, її намагалися обманювати. Наразі, щоправда, не надто серйозно, проте перші дзвіночки очевидні. Коли народиться дитина, треба обов’язково поїхати у маєток і все там перевірити, а передусім ще раз зустрітися з управляючим. Прибутками не можна легковажити. Витрати на облаштування будинку, на ремонт флігеля, на прислугу, на виїзд, на навчання дітей ростуть із кожним роком, а ще є щоденні потреби на їжу, одяг, дрова, лікаря, що приходить до неї та до дітей, на благочинність, допомогу тітці… Та що там казати: у родині, де четверо дітей і великий будинок у столичному місті, завжди є куди подіти гроші та прикласти сили. Незабаром ще й немовля народиться, то витрати теж обов’язково зростуть.
Появу ще однієї дитини Адам не передбачав, а отже, не згадав про неї в заповіті. Але нічого. Аби здоров’я було, все інше докладеться. І щоб нарешті народилося дитя, бо несила чекати.
Розділ 4
Анна знову ледь прогнулась у попереку, навпомацки знайшла капці й повільно підвелася на ноги. Ще й пологи, ніби навмисно, ніяк не розпочинаються. Втомилася їх очікувати. Напевно, варто щось зробити, аби їх пришвидшити. Здається, колись чула від тітки, що в таких випадках та бралася за важку роботу: мила вікна чи підлогу, полола грядки, ходила сходами туди-сюди, до знемоги працювала в пекарні чи на кухні, щось прала або ж прасувала.
Накинувши на плечі шаль, Анна намацала в темряві свічку, засвітила її. Посеред ночі ходити сходами вгору-вниз – дурна затія. Перебудить весь будинок і налякає дітей. Зрештою, вдень бігати сходами теж якось по-дурному. Мити вікна чи підлогу, поратися на кухні або ж прати чи прасувати взагалі неможливо. Прислуга та домашні неправильно зрозуміють її порив і дивитимуться на неї, як на людину несповна розуму. Скажуть, що досі не вміє поводитися як шляхетна пані. Спробуй потім повернути до себе повагу. Ще перестануть серйозно сприймати її накази, поради або ж невдоволення. А їй такого аж ніяк не треба.
Щоб чимось себе зайняти, Анна вирішила вийти на кухню та приготувати собі каву. Дістала з полички джезву, розпалила в пічці вогонь, налила воду, а як та закипіла, насипала в джезву мелену каву та кинула туди декілька зернин кардамону, дрібку цинамону і дві бруньки сушеної гвоздики. Зачекала, щоб вода з кавою та спеціями тричі піднялася вгору, накрила джезву невеличкою покришкою і відставила вбік. Звичний ритуал та улюблений аромат кави з кардамоном на декілька хвилин повернули Анні самовладання, проте вона розуміла, що це ненадовго. До серця вже підкрадалася тривога і якась слабкість. Невже це передчуття чогось поганого?
Анна налила каву в невеличку порцелянову філіжанку, поцукрувала її дрібкою цукру, яку відколола від великого шматка, поставила філіжанку на срібну тацю і, обережно причинивши за собою двері кухні, повернулася до своєї кімнати. Звичайно, після кавування нізащо не заснути, проте нехай буде так. От хочеться їй зараз саме кави – і все тут.
Так само тихенько Анна зачинила двері спальні, поставила тацю з філіжанкою кави на невеличкий столик і обережно присіла на ліжко. Пила каву маленькими ковточками, з насолодою вдихаючи її аромат і розкошуючи смаком. Допивши, відсунула філіжанку трохи далі від краю столика і знов прислухалася до себе. Спочатку дитя не рухалося і вона навіть встигла запанікувати. Міцно втиснула долоню в живіт та мимоволі затамувала подих. За мить дитина завовтузилася, і Анна зітхнула з полегшенням. Рухається. Не завмерло там у ній, на щастя. Але, Господи, коли ж воно нарешті народиться. Сили нема безкінечно прислухатися та ловити рухи дитини в собі.
Анна ще раз важко зітхнула, поправила на грудях сорочку і щільніше закуталася в шаль. Хоч би розвиднилося швидше. У денній метушні час не так довго тягнеться, забуваєш ловити рухи дитини та й пологів легше очікувати. Цікаво, коли нарешті світатиме? Після кави їй геть вивітрився з голови сон. Анна підійшла до вікна, відхилила штору й визирнула на вулицю. Зовсім темно. Дерева саду танули в густих сутінках, доріжка та клумба перед ґанком виглядали нечіткими, розмитими, проте тепер ніч чомусь не лякала її. Навпаки, було в ній щось таке, що приваблювало, не дозволяло відвести погляд, манило, кликало до себе, не відпускало. Дивилася у ніч за вікном і ніби бачила минуле. Колись саме в отакій темряві саду стояла поряд з Адамом і почувалася такою щасливою, такою захищеною ним, до безтями коханою та бажаною. Нічого іншого й не потребувала. Як бракує зараз цієї захищеності біля надійного і люблячого чоловіка, до щему в серці та до одуріння. Як гірко, що нічого відтоді не залишилося. Лише маленька дитинка в ній і спомини про щастя, яке зблиснуло яскравим променем, засліпило очі любов’ю, поманило обіцянкою залишитися надовго, але згасло так само миттєво, як і засвітилося. Анна важко зітхнула і ще раз сумно глянула у вікно. Понад усе на світі хотіла повернутися в минуле і знов опинитися поряд з Адамом: у затишку, в теплі його обіймів, у передчутті довгого родинного щастя, і щоб нічого не знати про неминучу смерть чи втрати.