Відчинені двері на мить заховали від Анни тих, хто заходив, але майже відразу вона побачила над собою схилені обличчя Терези та повитухи і полегшено зітхнула.
– Ну, нарешті, я вже подумала, що… – вона спробувала ще щось сказати, проте не встигла. На неї накотилася потужна хвиля болю, і Анна остаточно втратила орієнтацію в просторі та подіях. Тепер не лише голосно стогнала, але й цілком ясно відчувала, що дитина справді ось-ось народиться.
Тереза злякано присіла біля Анни на підлогу.
– Що ж ти робиш? Зачекай. Я повитуху зустрічала на подвір’ї. Нащо ти взагалі встала з ліжка? Я ж казала тобі лежати. Тепер на підлозі дитину приймати, чи що?
– Я тут народжуватиму… Не рухайте мене. Боляче… Дуже!
Відчуваючи, як слабшає потуга, Анна в напівзабутті заплющила очі. Яка різниця, де вона народить дитину, на підлозі чи в ліжку? Що Тереза взагалі від неї хоче? Господи, нехай усе це нарешті закінчиться.
Майже нічого не сприймала у зовнішньому світі. Лише відчула, як їй підсунули подушку під плечі, тоді розплющила очі й побачила, як Тереза та повитуха розстеляють довкола неї чисті простирадла та рушники. Ще за хвилину вони допомогли влягтися зручніше, щось почали робити з нею і врешті дали ковтнути якесь зілля. Корилася без жодних роздумів. Все відбувалося ніби у напівсні й немов не з нею.
Коли біль нарешті відступив, Анна розгублено глянула на жінок, які поводилися так спокійно й зосереджено, ніби нічого страшного не діялося. Може, й справді все минеться добре і їй не варто боятися?
Тереза півголосом перемовилася з повитухою, гукнула Зоню та звеліла тій принести до спальні води. Ще поговорила з повитухою, тоді повернулася до Анни.
– Мусиш слухатися і не панікувати. – Вона торкнулася теплою долонею передпліччя невістки. – Я зараз посиджу тут біля тебе. Якщо хочеш, можеш тримати мене за руку.
Тривоги в голосі Терези Анна не вловила і трохи розслабилася. Може, й справді все буде добре. Тільки відчуття дивні. Світ іде обертом, тяжка хвиля накочується на голову, важко дихати, а в вухах дивний дзвін, і ніби темна пелена опускається на очі.
Анна ледь стиснула руку сестри Адама і на декілька хвилин заплющила очі. У якийсь момент її охопила сонливість та апатія. Стало майже байдуже, майже добре, в голові згасали думки, а реальний світ почав кудись віддалятися і втрачати барви.
– Пані, що ви тут собі надумали? – повитуха затормошила Анну за плече і раптом хлюпнула холодною водою в обличчя. – Не млійте тут нам. Як дитя вродити думаєте?
Анна злякано розплющила очі. Мить майже нічого не розуміла, тоді глибше хапнула ротом повітря.
– Я не млію… Так щось мені… – Вона перевела погляд на Терезу, тоді знову глянула на повитуху. – Я не розроджуся?
– О, маєш! – Повитуха аж сплеснула руками. – Щось таке пані собі дурне вигадали. Дитя онде почало проситися на світ, а ви таке кажете. Як то не розродитеся? Голову дитини вже бачу.
– Це добре, – Анна слабо усміхнулася. – Зле тільки мені щось… трохи.
– Ще недовго, пані. Мусите потерпіти. Як почне пані тиснути, то вже тужитися можете. Чулисьте, пані, що кажу?
Знов поринувши в напівзабуття, Анна не відреагувала на запитання повитухи. Єдине, чого зараз гостро хотілося – щоб усе це якомога швидше завершилося, щоб більше не боліло і щоб дитя народилося живе та здорове.
Відчувши наближення чергової перейми, Анна раптом здригнулася, як від різкого поштовху, широко розплющила очі й гарячково стиснула руку Терези.
– Воно знов тисне… І болить знов. Сильно так.
– Мусить боліти. Ну, помагай дитині… Постарайся трохи, – Тереза ще нижче нахилилася над Анною. Мить помовчала, забрала з її обличчя пасмо розтріпаного волосся і легенько погладила по щоці. – Не бійся, хороша моя. Все буде добре… Слухайся тільки.
– Але… я… я… Терезо. Ой, я вже… не можу.
Від напруження темніло в очах, і Анна міцніше вчепилася в руку Терези. Та коли ж це нарешті завершиться? Закусивши до крові губи, вона нахилилася вперед і спробувала проштовхнути дитину назовні. Заболіло так, що втратила самовладання і голосно закричала.
– Та що ж ви, пані, так кострубато тужитеся! – насилу втримавши ситуацію під контролем, повитуха невдоволено зиркнула на Анну. – Ще дитя пошкодите! Пощо аж так спішитися?… Як на алярм…
Вона ще нижче схилилася над Анною і знов спробувала допомогти.
– За пані ж ніхто не женеться… Ще порветеся тут мені… Воно пані треба? Поволечки… Відпочиньте собі трохи. Зараз знов попроситься.
Відкинувшись навзнак, Анна спробувала дихати рівніше, проте відчула повернення потуги й застогнала від гострого нападу болю.