Не надто різнилися також походженням і вихованням. Анна була сиротою та належала спочатку до міщанського стану, а перед офіційним одруженням з Адамом стала вдовою збіднілого шляхтича. Геля ж хоч і відразу народилася у шляхетській родині, проте змалку не розкошувала, бо походила з бідної та багатодітної сім’ї. Дітей, окрім Гелі, у її батьків було ще десятеро, тож родина не мала достатньо коштів, щоб дати добру освіту всім. Грошей вистачило лише на хлопців, а дівчат виховувала мама сама, бо змоги найняти для доньок гувернантку чи вчителів не було. Як і Анну, вчили дівчаток серйозніше хіба музики та ще трохи мов.
Об’єднувало Анну з Гелею ще й те, що в товаристві до них обох ставилися дещо зверхньо, проте доволі поблажливо та доброзичливо. Зла вони нікому не робили, пихатості не виявляли, пліткували в міру, а характер мали легкий, неконфліктний і бачили у житті та людях насамперед добре та світле. Навіть зовні колежанки були чимось подібними одна на одну. Геля, щоправда, мала темніше волосся, очі глибокого карого кольору, форми тіла виразніші і зростом вона була трохи вищою, аніж Анна.
Обидві були фанатично віддані дітям. Геля мала трьох власних дітей: двох доньок і сина, а ще виховувала доньку Стефана від першого шлюбу. Аж троє власних дітей – це, напевно, єдине, чому Анна таки заздрила і чого прагнула всім серцем. На жаль, Адам ніяк не погоджувався на цю, як він казав, авантюру, і вона на якийсь час затаїлася з тим своїм бажанням від рідних та знайомих. А потім Геля народила ще дитя, тоді помер Адам, а згодом виявилося, що й вона матиме дитину. Анна лягла навзнак і втупилася у стелю. Бодай ця її мрія таки здійсниться і вона народить ще одну дитину від Адама. Не могла дочекатися, коли це станеться, і вже втрачала терпіння та починала нервувати. Ще й сьогодні щось її непокоїло по-особливому гостро. Якийсь невиразний спогад чи передчуття. Щось муляло, здавалося важливим, але ніяк не набувало означеності, а зникало, так і не перетворившись у щось конкретне. Щось вона таки забула. Але що? Схоже, щось важливе, вагоме, щось таке, чого не мала б забувати. Якісь події чи обставини? Може, чиїсь уродини або дату смерті?
Анна проаналізувала всі значні дати: уродини близьких, іменини знайомих, дати смерті своїх та Адама родичів. Ні, таке б не забулося. Може, щось пообіцяла дітям і не зробила? Може, кудись з ними мала піти? Щось їм купити? Допомогти у чомусь?
Анна знов на декілька хвилин замислилася. Ні. Однозначно, ні. Малі вже давно нагадали би про це. Вони не з тих, що мовчатимуть. Радше докучатимуть і випоминатимуть за кожної слушної і зовсім не слушної для того нагоди. Це щось інше. Може, передчуття чогось недоброго?
Важко зітхнувши, Анна повернулася на лівий бік і спробувала вигідніше прилаштувати ноги. Останнім часом ті немилосердно боліли, і вона ніяк не могла знайти зручну для відпочинку позу. Ще й на додачу до фізичних нездужань надто помітний живіт не дозволяв ані вдягнутися звично, ані вийти на люди. Зрештою, усі жінки з доброго товариства в останні місяці вагітності намагаються сидіти вдома. А вона ще й у суворій жалобі. Тут вимоги до пристойності в рази жорсткіші. Далі костелу, цвинтаря і помешкання Терези взагалі нічого носа потикати. Навіть на звичайну прогулянку по Верхніх Валах[12] чи по вулиці Карла Людвіга нижчій або ж вищій[13] не вийдеш. Порядні жінки суворо осудять і про майбутні візити в пристойне товариство чи на карнавальні забави можна забути надовго, якщо взагалі не назавжди. Зрештою, взимку настане другий період глибокого трауру і вже можна буде вільно ходити на прогулянки або ж робити візити до близьких знайомих. Втомилася жити замкненою у чотирьох стінах і почувалася так, ніби бракує повітря та простору, щоб вільно дихати та рухатися. Навіть до костелу не вийдеш без потворної крепової вуалі на капелюшку. Вона затуляє півобличчя і заважає нормально дивитися на світ. Та що там казати. Навіть на людей іноді боїшся глянути прямо. Ще подумають, ніби вона недостатньо сумує за чоловіком і вишукує собі товариства для пустих розмов. Все, що дозволено, – це тихенько молитися, ходити на цвинтар і до костелу, приймати вдома візити найближчої родини та знайомих, а ще іноді ходити на закупи чи з дітьми на прогулянку. Ще й, ніби навмисно, навіть до Гелі не підеш, бо та не у Львові. Колежанка хоч трохи розрадила б і додала позитиву. А тут ще й очікування дитини співпало з суворим трауром, то краще взагалі зайвий раз не витикати носа в людні місця та не виходити з дому далі, аніж на власне подвір’я. Особливо в останні місяці вагітності, бо тепер її живіт не приховує навіть простора осіння накидка та чорна траурна шаль. Анна важко зітхнула й охопила живіт рукою. Але все це дрібні незручності. Колись вони минуть. Головне, що незабаром народиться їхня з Адамом спільна дитина, і думати про траурні обмеження не буде часу та бажання. Поява дитини у родині – це завжди майбутнє, радість та надія на ліпші часи, а в родині, де поховали когось найріднішого, це ще й порятунок від зневіри, смутку і небажання жити. Не сумнівалася, що поява ще однієї дитини допоможе пережити річницю смерті Адама так, щоб знову не загрузнути в минулому чи в безнадії. Людина мусить іти своєю дорогою навіть після смерті рідних. І не просто йти, а смакувати кожен день та вірити у краще, навіть тоді, коли втрачено найдорожче, а на віру не стає ні сил, ані бажання. Інакше жити нема сенсу. Тоді це вже не життя, а смерть при житті. Навряд чи померлі хотіли б, щоб існування тих, хто їх оплакує, перетворилося на пекло. А в неї ще й дитинка в животі, то навряд чи Адамові сподобалося б, якби вона впала у смертельну тугу. Та й інші його діти потребують підтримки, уваги й притомної мами. Маленькі діти взагалі дуже тонко вловлюють стан мами, і коли та занепокоєна чи сумує, теж відразу втрачають відчуття захищеності та спокою.
12
Верхні Вали – бульвар на місці давніх міських укріплень між вулицею Чарнецького (Винниченка) та Підваллям. Довгі тінисті алеї, висаджені липами, каштанами, кленами, зайняли площу 1,8 га. Цей надзвичайно популярний свого часу променад створив у 1816–1820 роках губерніальний радник Вільгельм Райценгайм.
13
Вулиця Карла Людвіга, сучасний проспект Свободи, від 20-х років XIX ст. стала улюбленим місцем променаду львів’ян. 30 липня 1855 року її назвали на честь австрійського ерцгерцога Карла Людвіга.