— Я так давно вас не бачила, — майже з докором промовила Ліда при черговій зустрічі. — Куди ви пропали?
Він чомусь аж зрадів і самій дівчині, й особливо докору, що прозвучав у її голосі. Відтоді вже з нетерпінням чекав кожної випадкової зустрічі. Картав себе за те чекання, за знайоме з юності хвилювання, що зненацька прокинулося на старості літ. Нагадував сам собі про різницю в літах. Але нічого не міг удіяти з собою.
А потім були дедалі нові й нові побачення. З інтимом і без нього. Щоправда, з величезними перервами. Але те його мало хвилювало. Бо, як пояснювала Ліда, вона народжена під знаком Близнюків. Тож не здатна тверезо керувати своїми вчинками й досить часто пливе за течією. І чим довшим було чекання, тим радіснішим — володіння цією прекрасною і юною богинею.
Все те він тепер згадує, як казковий сон, від якого не хочеться прокидатися. Бо настав день, коли Ліда заявила, що виходить заміж і тепер навряд чи їм удасться хоч зрідка бачитись. А ще натякнула, що вагітна від нього…
— Але те нехай тебе не хвилює, — сказала, як відрізала. — Сина я народжу своєму чоловікові. А ти постарайся забути про все.
Сніг кружляє. Й байдуже йому, що там, на третьому поверсі бетонної багатоповерхівки, тужить душа самотнього старого дурня, який дозволив собі закохатися в юнку. Батька, якому не судилося побачити своє дитя.
І хоча Ліда вже давно живе в іншому мікрорайоні, він і досі щоранку чекає її на зупинці, а ввечері сідає в маршрутку, з надією, що по дорозі до салону зайде Вона. Бо він і досі кохає. Ліда й досі залишається смислом його життя. Не тому, що любов нездоланна. Просто… падає сніг.
Гецькове гріхопадіння
Едуарда Лісовського в селі звали по-простому Гецьком. Він був відомим на всю округу меблевим майстром і не менш відомим бабієм. Народжений на старий Новий рік, Гецько всіма своїми повадками був схожий на справжнісінького Василя. Саме про таких у нас на Поділлі кажуть: «Якби не Василі — дітей не було б на селі». Але доля зіграла з нашим героєм злий жарт, як, власне, і з його матір’ю.
Пані Лісовська любить розповідати сусідкам, як вона занапастила своє життя. Якось до них у гості завітав колишній батьків однополчанин. Хоч і підстаркуватий, але все ще статний офіцер. Командир полку. Та ще й де! У Німеччині! І сталося це саме тоді, коли їй, талановитій випускниці столичної консерваторії по класу скрипки, світило призначення учителем музики у рідному селі, або, у кращому випадку — в одній із шкіл райцентру. Бездітний удівець одразу накинув оком на юну панну. Дарував квіти, розсипався компліментами, водив до Гайсина в ресторан… Ті залицяння справжнього родовитого шляхтича та ще й офіцера дуже швидко полонили її юне серце. Тим більше, що й Стасі він припав до душі. Не стільки сам полковник, скільки його посада. «Це ж коли подруги довідаються, що вона дружина командира полку в Німеччині, луснуть від заздрощів!» — Мріяла дівчина. І хоч як батьки відраювали, резонно наголошуючи на тому, що жених мало не втричі старший від нареченої, весілля відбулося. А потім у визначений природою час з’явився на світ Божий первісток. Подруги та сусідки по Дрезденському гарнізону настійливо радили назвати маленького так, як записано в святцях — Васильком. Але молода мати не погодилась. Уродзонна Анастасія Піонтковська походила з давнього й колись дуже відомого в середньовічній Польщі та за її межами шляхетського роду, що осів на Поділлі задовго до графів Потоцьких. Вона не успадкувала від предків нічого, крім затятості й гонору. Зате якого гонору! Новоспечена пані Лісовська дуже пишалася своїм походженням та родоводом. Тож щоб хоч якось відрізнятися від репаних мужиків, серед яких їй довелося коротати більшу частину свого життя, пані стася дала своєму синочку досить екзотичне, як для україни ім’я — Едуард. Чоловік, який ще до весілля дав своїй нареченій слово гонору ніколи і ні в чому їй не перечити, без зайвих слів погодився з дружиною. Щасливі батьки називали дитину пестливо-лагідно Едзьо. Але мужва (що з неї візьмеш!) дуже швидко перекрутила те чарівне ім’я на грубе й огидне Гецько. Пані Стася мріяла ще про дочку, для якої вже й ім’я приготувала не менш екзотичне — Елла. Але доля розсудила по-іншому. Час минав, а друга дитина все не знаходилась. Спочатку були переїзди, на які така щедра військова служба. Полковника Лісовського разом із військовою частиною перевели в Середню Азію. Щоб не прирікати дружину й сина на життя в польових умовах, пан Міхал відвіз їх у село до Стасиних батьків, де купив добротний будинок. А через два роки, коли радянські війська вступили в Афганістан, полковник Лісовський, якому не дуже всміхалося іти на війну, подав у відставку, й переїхав на Вінниччину до сім’ї. З того дня пані Стася зненавиділа свого чоловіка. І не лише за те, що набагато старший від своєї дружини, пан Міхал Лісовський був уже в тих літах, коли жодне зілля не могло пробудити у ньому мужчину. Тож з мрією про донечку пані Міхаловій довелося розпрощатися. Вона ненавиділа свого дідугана, найбільше за те, що він обманув її сподівання на щасливе й заможне життя за кордоном. Життя, у якому вона була центром уваги у тому маленькому Всесвіті, яким було їхнє військове містечко. Де, здається, ще вчора навіть набагато старші дружини офіцерів заздрісно заглядали їй до рота, чекаючи, що скаже пані полковникова з того чи іншого приводу. Як оцінить чиюсь нову сукню чи прикрасу, нові парфуми чи зачіску… В один день усе це залишилося позаду і в неї почалися нудні сільські будні, які не скрашували навіть поодинокі учні, котрим вона все ще давала приватні уроки гри на скрипці. Життя минало, не залишаючи й сліду від колишньої краси та молодості. Давно виріс і відслужив у армії син. Після школи він навідріз відмовився вступати в інститут.