— Хіба я тобі не заборонила ходити до нього, коли там гості? — закричала вона, але не голосно, щоб не почув Кара. Потім уже ласкавим голоском запитала: — Що вони там роблять?
— Вони не малюють. Сидять собі. Дідуньо щось розказує, а той слухає.
— А як він сидить?
Я відразу опустився на підлогу й заходився мавпувати Кару: насупивши брови, подивився серйозним поглядом на маму й захитав головою, наче в такт дідовим словам.
— Спустися вниз і негайно поклич сюди Хайріє, — наказала вона мені.
Сама ж присіла, поклала на дощечку для письма клаптик паперу й почала щось писати.
— Мамо, що ти пишеш?
— Чи ж я тобі не говорила мерщій покликати Хайріє?
Я почалапав на кухню. Прийшов мій старший брат. Хайріє поставила перед ним сахан, відсипавши в нього плову, що готувався для гостя.
— Ти — брехло, — випалив мій брат. — Чкурнув, залишив мене самого в майстра, а мені довелося й за тебе робити. Та так, що аж пальці побагровіли.
— Хайріє, тебе мама кличе.
— Ось я доїм і розберуся з тобою. Ти мені дорого заплатиш за неправду й лінощі.
Тільки-но Хайріє вийшла, брат, навіть не доївши плову, метнувся до мене. Я не встиг утекти. Він схопив мою руку й став її викручувати.
— Пусти! Шевкете, пусти! Боляче!
— Ти ще будеш тікати від роботи?!
— Ні, не буду.
— Поклянися!
— Клянуся.
— Заприсягни Кораном.
— Присягаю Кораном.
Проте він не дав мені спокою й поставив на коліна. Ох і дужий же був — однією рукою запихав собі до рота ложку плову, а другою й далі викручував мою руку.
— Знову цей деспот знущається над братом, — сказала Хайріє, накинувши на голову хустину й збираючись на вулицю. — Відчепись од нього!
— А ти не лізь, дочко раба, — випалив брат, не відпускаючи мене, — куди ти намилилася?
— Купити лимонів.
— Брехуха — у хаті повно лимонів!
Він попустив мою руку, і я, швидко вислизнувши, копнув його ногою й схопив для оборони свічника за ніжку. Але він притьмом вибив його з моїх рук і повалив мене додолу.
— Ах ви ж кара Аллахова на мою голову! — почувся голос мами. Вона ледь стримувала крик, щоб не почув гість. Як вона спустилася, покинувши передпокій і не потрапивши на очі Карі? Мати розборонила нас.
— Ви ж паршивці, срамота роду людського, — говорила вона.
— Орхан нині обдурив мене, — обізвався Шевкет. — Накивав п'ятами з майстерні, і я працював за двох.
— Замовкни! — сказала мама, давши йому ляпаса.
Хоч вона вдарила й несильно, та брат розплакався.
— Хочу до тата! — ревів він. — Коли повернеться, тато дістане з піхов свою червону шаблю, й ми хутко переїдемо з цього дому назад до дядька Хасана.
— Замовкни, — повторила мама. Вона вмить так розгнівалася, що схопила Шевкета за руку й поволокла в найтемнішу комірчину дому. Я посунув за ними. Матінка відчинила двері й глянула на мене:
— Обидва сидітимете тут.
— Але, мамо, я ні в чому не винен, — сказав я.
Проте ввійшов досередини, і вона замкнула двері. Тут не було щоб аж надто темно. Крізь віконниці проглядалися гранатові дерева, й проникало бліде сяйво. Однак я злякався й заскиглив:
— Мамо, випусти, я змерз.
— Не реви, боягузе, — гримнув Шевкет. — Зараз випустить.
— Ви що — збираєтеся бешкетувати, поки гість устане й піде? — сказала мама, звільняючи нас. — Гаразд, досить з вас. Сидіть на кухні біля вогню, доки Кара піде. Й щоб духу вашого не було нагорі.
— Ми нудьгуватимемо самі на кухні, — перебендювався Шевкет. — А куди пішла Хайріє?
— Це вже занадто: всюди ти пхаєш свого носа.
Зі стайні почулось іржання. Це іржав не дідусів кінь, а кінь Кари. В усіх нас відразу піднявся настрій, наче сьогодні свято або ми маємо їхати на ярмарок. Мама усміхнулася, ніби підбадьорюючи нас, і, ступивши два кроки вперед, відчинила двері, які вели до стайні.
— Тпру! — закричала вона туди.
Потім заштовхала нас на кухню, де пахло жиром та мишами.
— Пам'ятайте: ані кроку звідси, поки піде гість. І не бешкетуйте, а то він подумає, що ви розбещені, вадливі діти.
— Мамо, — тихенько промовив я, — мамо, дещо тобі маю сказати. Хтось убив нещасного майстра нашого дідуся.
7. Моє ім'я — Кара
З першого погляду на дитину я відразу збагнув: до чого оманливими були мої спогади про личко Шекюре. Воно мало бути досконалим, як і в Орхана, підборіддя довшим, аніж я уявляв, і ротик її повинен бути значно меншим, губи вужчими. Впродовж дванадцяти років, мандруючи від міста до міста, я округлював й округлював її вуста, вимальовував їх у своїх нестримних фантазіях повними й соковитішими за перестиглі вишні.