Коли б я мав портрет Шекюре на зразок тих, які виконують італійські малярі, то ніколи б не забув її обличчя й не почував себе закинутим бозна-куди від рідної землі. Бо якщо у вашому серці живе образ коханої, то світ завжди здаватиметься вам затишною домівкою.
Коли я розмовляв із сином Шекюре, цілував його, дивився на нього зблизька, то мене охопило сум'яття, притаманне людям злим, грішним, убивцям. «Ну ж-бо, негайно зайди подивитися на Шекюре», — провокував мене мій внутрішній голос.
Краєчком ока крізь відчинені до передпокою двері я нарахував на поверсі п'ять кімнат. Утекти б зараз від дядька, нічого йому не кажучи, заглянути в кожен закапелок та знайти Шекюре, — якоїсь миті подумав я. Проте сидів і слухав Еніште, тайкома позираючи на речі, до яких торкалася Шекюре, на міндер[53], де вона, можливо, навіть часто сиділа. Після того, як я бездумно й невчасно відкрив їй своє серце, мене віддалили від неї довгих дванадцять років.
Еніште розповідав, що султан хоче бачити книгу готовою до початку тисячоліття від Хіджри[54]. Покровитель світу, наш падишах, в кінці першого тисячоліття за мусульманським календарем хоче довести Європі: митці його держави не гірші за європейських. Володар звелів видати «Сурнаме», але, згідно з його волею, найуславленіші майстри повинні працювати не тісним гуртом у цеху, а кожен поодинці вдома, оскільки вони й так перевантажені роботою. Безперечно, падишах повідомлений про таємні відвідини художниками дому Еніште.
— Зустрінешся зі старшим майстром Османом. Кажуть, він осліп, а як на мене, то ще й зовсім стратився розуму, — сказав він мені.
Хоч Еніште й не був художником і взагалі ніколи не вважав живопис своїм ремеслом, однак, завдяки волі й сприянню падишаха, він стежив за створенням книги для Його Величності. Звичайно, що це не могло не посварити дядька з головним маляром Османом.
Занурений у дитячі спогади, я розглядався. Такими я знав тутешні речі й дванадцять років тому: голубий килим з Кули[55] на підлозі, мідну карафу, турку й тацю для кави, кавові філіжанки, про які моя тітка-небіжчиця з гордістю говорила, що вони потрапили до неї аж з Китаю через Португалію. Пюпітр, прикрашений по краях перламутром, стінна поличка для кавука[56], подушка з червоного оксамиту, чию м'якість відчуваєш з першого дотику, — ці речі перевезені сюди з будинку за Аксараєм, де минало наше з Шекюре дитинство. Вони й досі передавали краплину сонячного настрою того дому й моїх щасливих днів у ньому, коли я вчився на художника. Щастя й живопис — вони є точкою відліку в моєму єстві. Нехай запам'ятає це мій любий читач, котрий торкнеться сторінок цієї історії, моєї долі. У тому будинку за Аксараєм, там, серед книжок, писал і малюнків, я був колись невимовно щасливим. Згодом закохався, й мене вигнали з того раю. В роки вигнання я не раз думав: багато чому в житті я завдячую Шекюре та коханню до неї. Замолоду вони допомогли мені з оптимізмом крокувати в майбутнє та світ. З дитячою простотою я не сумнівавсь у взаємності до мого кохання й був надміру впевненим у собі; дивлячись на світ із вірою в краще, сприймав його чистим та прекрасним. Полюбив читати книжки, які давав мені Еніште, полюбив навчання в медресе, впевнено освоював уроки живопису, техніку малюнка. Я вдячний своєму коханню до Шекюре, бо воно зробило цю першу, найпліднішу половину мого навчання світлою та радісною. Проте настільки ж похмурим і всеруйнівним став для мене наступний відтинок життєвого шляху, після того, як Шекюре знехтувала моїми почуттями: холодними, як зима, ночами мені хотілося безслідно зникнути разом із полум'ям багаття в кімнатах заїздів; після любовних утіх мене не покидали сни, в яких я летів у бездонні провалля з жінками, котрі лежали поруч; мене переслідували слова Шекюре, що я «не вартий ламаного мідяка».
— Чи знаєш ти, що після смерті наші душі можуть зустрітися з душами тих, які солодко сплять у своїх ліжках? — промовив мій дядько.
Я не знав цього.
— Після смерті на нас чекає довгий шлях, тому я не боюся її. Та я боюся покинути цей світ, залишивши незавершеною книжку для падишаха.
Еніште говорив. А я сидів і думав: нащо було мені надягати дорогий каптан, чіпляти срібну упряж та оздоблене візерунками сідло на коня, якого невдовзі виведу зі стайні. Я вирядився так, ідучи до чоловіка, який, з одного боку, радіє, бачачи мене змужнілим, розумним і сильним, а з іншого — дванадцять років тому не дозволив одружитися з його дочкою.
Я пообіцяв допомогти Еніште, використавши всі свої знання, що перейняв од інших художників. Поцілував йому руку й спустився вниз. На мене падав сніг. Я вкотре згадав роки, коли вже виріс був з дитинства, але ще не став дорослим, коли був щасливим і бачив цей світ у собі. Зачиняючи двері стайні, відчув подуви вітру. Тільки-но шарпнув свого білого коня за вуздечку, як той став дибки, — я теж стрепенувся. Ми з конем — неначе одне ціле: обоє норовисті, в обох міцні жилаві ноги, обох важко приборкати.
54